Терапія, як наука все більше базується на фармакології, втрачаючи свої власні наукові пріоритети. Непрямим свідченням чого є поява нової спеціальності «клінічний провізор». У чому ж тоді полягає функція лікаря? З точки зору фармакології він є «посередником», «адаптором» «провідником» між ліками (які мають стандартні дані і призначені для штучної моделі людини) і реальною людиною – пацієнтом. В результаті такого підходу відбулося не тільки зниження ролі лікаря, але і знеособлення медицини. Незаперечний авторитет науки відділив лікаря від пацієнта, і в епоху безумовних медичних досягнень можливість лікувати хворобу збільшилася, а можливість зцілювати хворих зменшилася, про що справедливо пише B. S. Siegel [13]. Деперсоналізація в медицині означає заміну співчуття і уваги до конкретного хворого бажанням допомогти всьому стражденному людству з одночасним звільненням від відповідальності. Бо ускладнення та відсутність ефекту від ліків у однієї людини «перекриваються» позитивним результатом у інших. Феномен «лікувального дива» підтримується також масштабними клінічними випробуваннями. Використовуючи дані лікознавства, тільки терапія, як наука (і терапевт, як її представник) має право вирішувати, – чи включати даний медикамент лікування і як зробити його застосування найбільш ефективним. Для цього існують певні критерії, частина з яких підлягає вивченню та передачі у вигляді наукових знань, частина належить лікарської інтуїції. Остання досить скептично розглядається з сучасних позицій, на її роль в гомеопатичному лікуванні вказує Т. Д. Попова [18]. Терапія являє собою аналіз віку, поєднання і взаємної обумовленості різних хвороб, факторів навколишнього середовища, анамнезу життя пацієнта, його фізичної і психічної конституції, а також стадії і ступеня тяжкості основного захворювання. Не слід скидати з рахунку й суб’єктивні чинники, роль яких в гомеопатичній практиці досліджував М. Ю. Ляхович [17], який призводить параметри унікальності прийому: час, простір, мотивацію пацієнта, внутрішній стан і професіонаьний рівень лікаря.

Для реабілітації терапії, як науки слід змістити акцент з лікарського засобу на спосіб лікування, який може включати в себе не тільки медикаментозні, але і валеологічні та психотерапевтичні підходи. Її предмет складають способи полегшувати або вилікувати ту або іншу хворобу (нозологічну форму). В цю формулу можна вводити формалізуючі (уточнюючі) обставини: стадію, давність, форму та інші особливості хвороби. Рівним чином підлягає науковому аналізу і вибірка випробовуваних: за статтю, віком, темпераментом тощо, що може відповідати «стандартам належної статистики» (GSP). Гомеопатичний спосіб лікування можна розглядати ще ширше, як спосіб оздоровлення, коли крім так званих об’єктивних критеріїв потрібно застосовувати й інші способи оцінки стану здоров’я, на що вказує Т. Д. Попова [4], що характеризують якість життя пацієнтів. З моєї точки зору гомеопатичні ефекти простягаються ще ширше – на зміну подієвого життя пацієнтів [19]. Хочу зауважити, що непараметричні критерії (наприклад, «хороше» і «погане самопочуття»), яких офіційна медицина сторониться, є науковими даними і підлягають методам статистичної обробки.

Результати лікування є надбанням терапії, а не фармакології. Тому, що між ліками та лікуванням майже ніколи не можна поставити знак рівності. Результат лікування включає в себе не тільки позитивні, але і так звані небажані ефекти, загальний стан здоров’я, працездатність, оцінку віддалених наслідків і т. д. Часто насильницьке усунення або послаблення деяких симптомів не сприяє поліпшенню перебігу самої хвороби і її прогнозу. Засоби сучасної фармакотерапії не зачіпають патофізіологічні механізми адаптації організму до самої хвороби, які можуть забезпечити повне і безпечне самовиздоровлення В гомеопатії знаходження подібності також ще не дорівнює лікуванню. Тому, що процес взаємодії людини і ліків, здійснюваний за законом подібності ,складний і не завжди передбачуваний. Лікувальне загострення, відповідність руху симптомів правилам гомеопатичного зцілення визначають тактику ведення випадку, частоту та тривалість прийому ліків, термін настання покращення, зміну препаратів, що складає предмет діяльності лікаря-гомеопата.

Що ж стосується формалізації самого способу лікування, то в науковій медицині ця ідея наполегливо просувається під красивою назвою «належної клінічної практики». Стандартизація способу лікування, по-перше, підвищує керованість медициною, сприяючи її бюрократизації. По-друге, полегшує правові відносини, створюючи основу для юридичної оцінки дій лікаря. По-третє, дозволяє не тільки цілеспрямовано розвивати фармацевтичні виробництва, але навіть планувати їх прибуток завдяки включенню певних препаратів в протоколи лікування (а також у список компенсованих з страхової каси медикаментів). Іншими словами, це середньостатистичний спосіб лікування для середньостатистичного пацієнта і середньостатистичного лікаря. Чи не цим пояснюється така криза в медицині? Це не криза ліків, методів або медичного персоналу, це криза довіри або криза, викликана недоліками самої моделі. Бо слово «середній» дуже близько від слова «посередній».

Іншими словами, «правильна діагностика» (GLP) та «правильне лікування» (GCP) є в першу чергу гарантом безпеки для всієї медичної системи, а не гарантом ефективного і безпечного лікування. Стандартизація лікування призвела до забуття терапевтичного мистецтва, про який лише формально згадують у медичних університетах, оскільки можливості реалізації цього принципу в алопатичної практиці вкрай невеликі (А. П. Мощич) [14]. Пошуки стандартів також сприяли частковій втраті історичного досвіду: симптоматології захворювань, про що справедливо пише Б. Лоун [1]. Можна також погодитися з думкою Г. Г. Симоненко, що для експериментальної терапевтичної системи необхідна наявність «таємниці», що робить гомеопатію унікальним явищем [15].

Цікаво відзначити, що всі дискусії про науковості або ненауковості гомеопатії зводяться до порівняння не способів лікування, а до фармакологічних властивостей лікувальних засобів. Але як тільки мова заходить про вплив конкретного медикаменту на будь-якому з можливих рівнів, де вдається простежити його вплив – предмет розгляду переходить у юрисдикцію фармакології, нехай навіть і «клінічної». Очевидно, що можливості самого методу в цій дискусії нікого не цікавлять. Протиріччя між інтегративною сутністю закону подібності і введенням нових препаратів в алопатичній медицині добре описані H. L. Coulter [9]. Сучасні дослідження для порівняння алопатичного і гомеопатичного способу лікування тих чи інших захворювань у доступних інформаційних джерелах зустрічаються вкрай рідко. Вони не витримують критики в плані їх масштабу і способів верифікації результатів. На думку згаданого вище H. L. Coulter співтовариство лікарів офіційної медицини ніколи не робило істотної спроби перевірки реальності дії гомеопатичних ліків чи процедур у другій половині XX століття [10]. В кінці минулого і початку цього століття здійснені спроби проведення випробувань деяких гомеопатичних ліків за алопатичними медичними протоколами, які призвели до закономірного розчарування [2,6,7,20].

Можна тільки припускати, що гомеопатичний метод лікування конкурентноздатний при багатьох захворюваннях, особливо якщо поряд з ефективністю лікування оцінювати його безпеку і віддалені наслідки. При порівняльному дослідженні цілком застосуємо «золотий стандарт» медичної статистики: «подвійний сліпий метод на випадковій вибірці в статистично однорідній групі», хоча він далеко не є ідеальним. Не є каменем спотикання і вибір об’єкта по нозологічномц принципу. Проте найбільш показовим було б широкомасштабне дослідження гомеопатичного способу лікування, що враховує загальні показники здоров’я, які добре відомі медичній науці і не можуть бути піддані сумніву. Для відстеження результатів гомеопатії, на думку А. В. Мартиненко, Н.Е. Костинской [16] більше підходять «дослідження результатів» (outcome research), а також «аналіз прийняття рішень» (Clinical decision analysis) з використанням клінічної епідеміології, психології, соціології і т. п.

Гомеопатія була створена як наукова терапія. Ганеман поклав в її основу систему наукових доказів свого часу. Його стиль – це стиль вченого, який можна простежити не тільки в «Органоні», але і в прикладних розробках (визначення якості вина, пристрій доменної печі, визначення якості деяких металів і хімічних елементів, пропозиції по гігієні міста або психотерепевтичні основи сімейних відносин) [11].

Навіщо гомеопатам, більшість з яких зайняті своєю практикою, ставати повноцінною частиною сучасної медичної системи? Історія свідчить, що ця практика існувала не тільки в епоху «визнання», чи «не заборони» методу, але і в часи його дисидентства. Гомеопати не витримали випробування часом, в сенсі розвитку своєї терапевтичної науки. Бо її основні теоретичні принципи залишаються недоведеними на сучасному рівні. В першу чергу не побудована система доказів, відмінних від прикладних алопатичних досліджень, але спираючихся на статистичну достовірність. Можна погодитися з думкою Г. Журжа, що гомеопатична література звертається тільки до практикуючих гомеопатів, але володіє мізерною кількістю досліджень, звернених до медицнського наукового співтовариства [8]. Якщо економічна причина такої ситуації цілком зрозуміла, то психологічна полягає, мабуть, в тому, що не хочеться «доводити очевидне». Незмірно меншому( порівняно з алопатами) числу гомеопатів достатньо такого ж числа «альтернативно мислячих» пацієнтів.

Гомеопатам не вдалося скористатися високим ступенем свободи: методологічні розбіжності привели до політичних протистоянь розділивши різні школи і напрямки. Не уникнув спотворень і сам спосіб гомеопатичного лікування, до якого були привнесені містицизм, духовні і релігійні практики, філософські уявлення, що лежать поза полем європейської наукової парадигми. Гомеопати досягли успіху в критиці алопатичного способу лікування, але в більшості випадків вона носить занадто емоційний і поверхневий характер [12].
Найважливіша науков вимога відтворюваності результатів [3] в гомеопатії не повинна розглядатися як прямий зв’язок симптомів або патологічних проявів з лікарським засобом. Проте вся гомеопатична практика побудована на 200-річній відтворюваності принципу самозцілення організму при дотриманні умови подібності. При цьому способів гомеопатичного лікування багато: від уніцизма до поліпрагмазії, від єдиної дози до багаторазово повторюваних прийомів, не кажучи вже про способи обліку та оцінки симптомів. Як приклад, можна навести спробу класифікації стратегії гомеопатичних призначень, використовуваної Лондонським факультетом гомеопатії [21]. В ній призначення розділені на швидкі (за діагнозом, етіологічній причині, ключовими симптомами) і глибинні (по конституції, патобіографії, хронічним хворобам і міазмам, базовій емоційній проблемі). Також виділені інші способи (аналіз по царствам, груповий аналіз, типологія), і аналітичний спосіб (реперторизація).

Повторюваність результатів повинна спиратися на стандарт, яким є лікарський патогенез. На жаль, і в цьому відношенні замість уточнення раніше одержаних даних ми маємо безліч суперечливих та сумнівних симптомів, у яких різні авторитети намагаються розставити свої акценти, на підставі власного досвіду або теоретичних роздумів. Materia Medica не приведена до ладу хоча б тому, що симптоми у ній, за рідкісним винятком, не мають авторства (посилання на першоджерело). Часто також невідомі обставини їх отримання (число випробовуваних, ступінь потенціювання та інші умови). З іншого боку, ми бачимо спроби забезпечити лікувальні патогенези доповненнями, запозиченими з алопатичної фармакопеї у вигляді терміну дії препаратів і суворої «органотропності».
Яким чином можна порівнювати засоби, що служать ключем, «кодом самозцілення» з речовинами певної структури і певної біологічної дії? Це два пересічних, але зовсім окремих світів: успіхи у вивченні хімічного складу та фармакологічних властивостей засобів медикаментозної терапії зупинилися на рівні молекулярної біології. Далі слідує межа, за якою панує критичний агностицизм,що наділяє гомеопатію рисами шаманізму. Медичній науці слід вивчати не «шаманські заклинання», а досягнутий результат на рівні самого результату. Необхідні пояснення з точки зору преславутого «механізму дії» можна грубо назвати «психотерапією» або «ефект плацебо», або більш елегантно «непізнані медичні ефекти».

Що ж стосується самого процесу самовиліковування, то його науковим вивченням займаються вкрай мало з цілком зрозумілих причин. Можливо якійсь абстрактній демократичній державі і вигідно самовилікування його громадян. Але чи можна отримувати прибуток з самолікування? Можна ним керувати? Можна ввести його в правниче поле медичної юриспруденції?

Ідея інтеграції алопатії і гомеопатії на рівні клінічного експерименту з лікувальним засобом не спроможна. Однак при цьому порівнянність, конкурентноздатність і взаємодоповнюваність на рівні способу лікування не підлягає сумніву, що і відбувається на практиці, якщо можна так висловитися «у неофіційному змаганні».

У висновку слід зазначити, що в цій статті ми не торкнулися двох інших аспектів, які вимагають окремого розгляду. По-перше, «механізмів дії гомеопатичних ліків». По-друге, питань гомеопатичної фармації, де існує невирішена проблема зрівняння гомеопатичного засобу та лікувального засобу відповідаючого системі GMP, або іншим національним стандартам.

Побажання по покращенню ситуації розміщені у вигляді висновків:

1. Створити наукову модель для гомеопатичної терапії, перенісши акцент з теоретичних міркувань і «клінічного досвіду» на експеримент.
2. Відмовитися від запозичення методів проведення алопатичних медичних досліджень, які поставили за основу не спосіб лікування, а лікувальний засіб.
3. Довести ефективність гомеопатичної терапії, як способу лікування (але не окремих препаратів або схем) на рівні сучасної науки.
4. Оновити лікувальні патогенези ліків шляхом перевипробування, використовуючи сучасні методи обстеження, обліку і аналізу інформації.
5.Вивести високопотенційовані ліки з правового поля фармакології.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Б. Лоун. Втрачене мистецтво лікування. 1998. Москва. «Крон-прес». 364 с.
2. Гомеопатія в Європі – розробка стандартів професійної практики гомеопатії . Європейський Союз. 1994. Роттердам.
3. Рейлі і співавт. Докази ефективності гомеопатії . // Ланцет. 1994. Вип.344. 10 грудня. П. 1601-1606.
4. Попова Т. Д. Критерії ефективності гомеопатичного лікування // ВГМ 2006. №1. С. 7-9.
5. Попов А. В., Симоненко Г. Г. Проблема наукових досліджень у гомеопатії. // ВГМ 1996. №1. С. 6-17.
6. Г. Журж. Проблема наукових досліджень у гомеопатії // ВГМ 2006. №1. С. 10-21.
7. Буданов С. В., Про Верстакова.О.Л., Замаренов Н.А. Розробка сучасних наукових підходів до шляхів та методів реалізації державного стандарту в гомеопатії ГОСТ Р 52379-2005 «Належна клінічна практика» (ЗІФ). // З III Російський гомеопатичний з’їзд. Збірник наукових праць. Москва. 2007. С. 152-153.
8. Журж Г. Проблема наукових досліджень у гомеопатії // ВГМ 2005. №2. С. 6-11.
9. Коултер Г. Л. Гомеопатичної науки і сучасна медицина. 1981. Каліфорнія. П. 154-169.
10. Коултер Г. Л. Історія розколу в медичній думці. Вип.Розділ III. МакГрат Видавничої Компанії. Вашингтон, Д/З. 1973. Стр. 465-466.
11. Життя Самуїла Ганемана (Саратов).
12. Фернандо Ф. Ф. Ганебні досягнення алопатії. // Праці 57 Конгресу Міжнародної Медичної Гомеопатичної Ліги. Москва. 2002. С. 221-224.
13. Siegel B. S. Peace, Love and Healing. 1990. N. Y. «Harper Perennial». 377 p.
14. Мощич О. П. Методологія гомеопатичного методу терапії. // Збірник Доповідей I З’єднання зїзду Гомеопатів України. 2004. С. 112-115.
15. Симоненко Г. Г. Гомеопатія і доказова медицина. // Збірник Доповідей II З’єднання зїзду Гомеопатів України. 2005. С. 50-53.
16. Мартиненко А. В., Костінская Н.Е. Проблема прогнозування ефектів гомеопатичної терапії. // Український гомеопатичний щорічник. С. 118-123.
17. Ляхович М. Ю. Дослідження фактора суб’єктивності в гомеопатичній практиці. // Гомеопатичний щорічник. Москва. 2005. С. 66-71.
18. Попова Т. Д. Роздуми. 2005. Київ. «Экмо» С. 85-87.
19. Попов А. В. Гомеопатія, як зміна життя // ВГМ 1999. №4. С. 6-13.
20. Васильєв Ю. В. Фармакологічний ефект плацебо в гомеопатії // Гомеопатія і фітотерапія. 2002. №2. С. 8-18.

21. Лондонський факультет гомеопатії. Перша сесія, червень 2002. Москва. С. 11-14.