Недосконалість гомеопатичної практики назавжди залишиться недосконалістю без певної єдності методології та філософії лікарів, які практикують даний метод. Причини цього явища слід шукати не в роз’єднаності гомеопатів, не в різноманітності їх підходів і методик, а у відсутності єдиної «базової» освіти.
Стає все більш зрозумілим, що період хаосу в питанні навчання гомеопатії був, мабуть, першим, «політично виправданим» етапом у її розвитку. Згадаймо, як довго існувала офіційна заборона на отримання гомеопатичної освіти (типова ситуація абсурду радянського часу) поряд з визнанням легальної лікувальної практики. Пора віддати належне Вчителям (з великої літери),які передавали з вуст в уста знання, робили самовидавні журнали, які проводили лекції та збори лікарів, що нагадували, вибачте за некоректне порівняння, сходки підпільників. По духу це і було своєрідним змовою проти тупого конвенційного консерватизму, вирощеного на грунті марксистсько-ленінської філософії.

Часи заборон змінилися часом радісної вседозволеності. Навчати гомеопатії почали буквально всі, хто ще вчора насилу або з неприязню (або і те й інше разом) виголошував це слово. Спочатку ринок послуг навчання носив стихійний характер. Потім він поступово став більш цивілізованим, сформувалися попит, пропозиція і ціни. Проявилися окремі яскраві лідери, які створили свої маленькі або дуже маленькі установи та відповідні їм штати викладачів. Стали помітні окремі самобутні та економічно незалежні лектори, діяльність яких цілком порівнянна з концертуючими артистами. Інші вважали за краще приєднатися до конвенціональних кафедр у вигляді коротких циклів навчання в контексті реабілітології або санології. В результаті найбільше виграли господа студенти, отримавши можливість вибрати форму, тривалість, методику навчання і рівень оплати. Такий сучасний портрет ринку гомеопатичного навчання. Але час настійно диктує необхідність подальшого розвитку.
Аналогічна ситуація існує, за рідкісними винятками, у всьому світі. Величезна кількість центрів та окремих особистостей займаються навчанням гомеопатії. Це навчання вкрай мінливе і за своїм змістом, і за кількістю навчальних годин, і по самим методикам викладання. Ці проблеми зокрема, добре відображені в доповіді підкомісії за освітою Європейського Гомеопатичного Комітету.
Доводиться констатувати той факт, що в даний час гомеопатія не має жодного навчального закладу здатного хоч в якійсь мірі конкурувати з відповідними закладами конвенційної медицини. При цьому мова не йде про грандіозні плани створення гомеопатичного медичного університету, що на даному етапі неможливо. Мова йде про створення повноцінної моделі післядипломного навчання.
В Україні, на сьогоднішній день, не існує жодної незалежної кафедри гомеопатії при академічних вузах і жодної організації, викладання в якій формально відповідало б вимогам кафедральної роботи у вищих навчальних закладах. Існуючі центри, які займаються навчанням, часто змішують викладання гомеопатії з іншими методиками лікування, страждають ще й хворобою зайвої секретності і закритості своєї діяльності. Істотним питанням для більшості таких організацій є відсутність можливості видачі дипломів державного зразка, що мають реальну правову та юридичну силу. Така ситуація пов’язана з одного боку з невідповідністю навчальних центрів вимогам державної акредитації навіть мінімального рівня, з іншого – відсутністю спеціальністі «лікар-гомеопат». Остання обставина породила, наприклад, випуск фахівців,з профілем,який викликає хіба що посмішку:”менеджер в области геомеопатії”.
Минулий період, який вже став історією в області гомеопатичного навчання,приніс безсумнівні досягнення – яскравих лідерів, здатні педагогічні й організаторські кадри, відкрив для України досвід і досягнення зарубіжних навчальних центрів. При цьому стали очевидними недоліки західних колег – викладання гомеопатії у відриві від загальномедичних знань, практична відсутність клінічної роботи з пацієнтами, надмірне захоплення психологією і психоаналітикою. Поряд з цим розвинулася і зміцнилася вся українська гомеопатія, зокрема Київська Гомеопатична Школа, до досягнень якої можна віднести не тільки найбільший досвід навчання, а й створення власної методики викладання, обширної навчальної програми (більше 1000 годин), залучення для практичної роботи значної кількості хворих. До цього слід додати отримане Школою право в результаті проходження ліцензування та акредитації видавати дипломи державного зразка.

Таким чином, можливим і достатнім на даний момент є створення гомеопатичного навчального закладу, який:
1. Відповідає вимогам Європейського Гомеопатичного Комітету по кількості навчальних годин (не менше 350) і за змістом програми навчання.
2. Включає в навчальну програму розробки і досягнення національних навчальних центрів.
3. Відбиває різноманітність думок і підходів до викладання класичної гомеопатії.
4. Відповідає формальним вимогам кафедральної роботи (створення вченої ради, організаційної інфраструктури вищого навчального закладу, випуск методичної літератури, ведення самостійної наукової роботи і співпраця з конвенціональними науково-дослідними установами.)
5. Має для практичної роботи стаціонарну клінічну базу з можливістю сучасного обстеження і спостереження хворих.
6. Привертає для роботи на контрактній основі кращих вітчизняних та іноземних фахівців.
7. Пройшло державне ліцензування та акредитацію на рівні підвищення кваліфікації фахівців.
8. Має велику базу даних – бібліотеку, фільмотеку, доступ до сучасних засобів зв’язку та інформації, включаючи електронні, сучасні засоби ведення навчального процесу.
9. Має представництва в визнаних світових центрах навчання гомеопатії.
Створення подібної установи виглядає поки нереально, ця модель швидше призначена визначити наші прагнення і завдання в галузі гомеопатичної освіти і продиктована бажанням навести спільними зусиллями певний порядок. З наслідками же некваліфікованого навчання та невиправданими претензіями на «істину в останній інстанції» я впевнений, ми будемо стикатися все частіше і частіше. І, останнє міркування. Такого роду об’єднавча ідея повинна носити характер західного демократизму, але не «пострадянської структури». Занадто претензійна назва статті не означає заміни особистості на організацію, а впровадження академічного підходу- відмови від позитивних амбіцій. Особистість повинна бути збережена в організації, а амбіції в середовищі раціонального підходу. Значить, головна перешкода для створення, умовно кажучи, «Інституту гомеопатії» знаходиться в нас самих. Тут доречно навести слова видатного подвижника і Вчителя гомеопатії Дж.Вітулкаса: «… Справжні зміни в навчанні можливі тільки при відкритті гомеопатичних медичних установ, які отримають авторитетну підтримку. Необхідно поставити під контроль їх діяльність і розвивати традиції, які існують в університетах. До тих пір, поки цього не станеться, у гомеопатії немає надії на виживання ».

ЛІТЕРАТУРА:

 1. К. Гиват, Р. Зеє. Інтерв’ю з Дж. Витулкасом // Вісник гомеопатичної медицини. 2000, №1, С. 80-97.
2. Позмогова І.А. Деякі питання методології викладання гомеопатії в медичному ВУЗі. Курація хворих у стаціонарі: педагогічний та лікувальний аспекти. Український гомеопатічній щорічник, том II, 1999, С.33-35.
3. Позмогова І.А., Симоненко Г.Г. Гомеопатична освіта в медичному ВУЗі. // Вісник гомеопатичної медицини. 1995, №1, С.46-52.
4. Сарчук В.Н. Методологічні аспекти викладання гомеопатії студентам, інтернам і лікарям на кафедрі нетрадиційної медицини факультету післядипломної освіти Кримського медичного Університету. Український гомеопатічній щорічник, том II, 1999, С.36-37.
5. Васіна Н.М., Журавльов В.І, Мухіна В.А .. Проблеми післядипломної підготовки лікарів по гомеопатії і можливі шляхи їх вирішення // Український гомеопатічній щорічник, том II, 1999, С.39-40.