Гомеопатичним лікознавством не можна користуватися буквально, воно є лише керівництвом до розуміння більш глибокого дії ліків через індивідуальність лікаря. Тому для «введення в метод» спочатку потрібен вчитель, потім-висока внутрішня мотивація. При цьому і виникає поняття «…таємниці, як необхідної складової стрункої експериментальної терапевтичної системи, яка робить гомеопатію воістину унікальним явищем» (Г. Г. Симоненко) (3).

Загальна медицина не може піти далі категорії «особливе», обмежена діагностикою: інструментом її бюрократичного управління і системою реалізації медикаментів. Нескінченні пошуки причин і патогенезів хвороби в загальній медицині при всій їх важливості не розглядаються в площині індивідуальності. «…Рух нескінченного ланцюга явищ без початку і кінця є саме погана нескінченність, нічого не промовляюча розуму, шукаюча єдності і зв’язку, присипляюча наукову думку легким і доступним еволюціонізмом, що дає видимість наукового узагальнення, але ціною відмови від усякого синтезу і внутрішнього ладу» (О. Мандельштам) (4).

В цьому відношенні цікаво згадати історичні відомості. У 1835г. Французька Академія наук призначила комісію лікарів, у звіті якої було висловлено таку думку щодо застосування статистичних методів у медицині: «Статистика, насамперед, відрікається від конкретної людини і розглядає його в якості одиниці спостереження. Вона позбавляє його всякої індивідуальності для того, щоб виключити випадкові впливи цієї індивідуальності на досліджуваний процес або явище. У медицині такий підхід неприйнятний».

Якщо говорити про російську медицину, то XIX століття стало переломним у ставленні до індивідуальності. У 1867г. С. П. Боткін писав: «Але механізм і хімізм живого організму до такої міри складні, що, незважаючи на всі зусилля людського розуму, дотепер ще не вдалося підвести різні прояви життя як здорового, так і хворого організму під математичні закони. Це обставина, що ставить медичні науки в ряд неточних наук, значно утруднює застосування їх до окремих індивідуумів. Зрозуміло, що значення лікарського мистецтва буде зменшуватися в міру збільшення точності і позитивності наших знань». Н.І. Пирогов був активним прихильником використання «раціональної статистики» в медицині. Відомий російський терапевт і організатор земської медицини В. А. Манассєін у своїх клінічних лекціях приділяв велику увагу медичній статистиці: «Для перевірки в клініці є два шляхи, аж ніяк не виключаючі один одного і однаково важливі. Я розумію шлях статистичного доказу, з одного боку, і точне клінічне спостереження кожного окремого випадку – з іншого».

 Тим не менш, ще в 40-50-х роках минулого століття відомі випадки, коли ВАК СРСР відмовляв медикам у присудженні ступенів кандидата і доктора наук за використання статистики в дисертаціях. А згаданий вище Н.І. Пирогов вважав, що «Без вчення про індивідуальність (ще зовсім неіснуючого) неможливий і істинний прогрес лікарської статистики» (1865).
В даний час поняття індивідуальності скоріше заважає медичній науці і з’являється в ній в негативному аспекті: індивідуальна непереносимість ліків, атипове розташування  хробакоподібного відростка, нез’ясоване безпліддя та ін. Але там, де індивідуальність є соціальним замовленням, медицина послужливо направляє свої зусилля в цьому напрямку. Я маю на увазі криміналістику, визначення спірного батьківства і т. д. (знову індивідуальність в негативному аспекті).
Розмірковуючи про індивідуальний вибір ліків, засновник гомеопатії не залишив нам прямої відповіді на питання: «яким чином?» за винятком невеликої підказки в параграфі 153: «При виборі гомеопатичних ліків… має особливо та майже виключно звертати увагу на припадки, найбільш чудові, самостійні та характеристичні…».
Наступні покоління гомеопатів намагалися провести реформу Materia Medica, саме в цьому напрямку. Одним з перших, харизматичних реформаторів був Кент, з допомогою теософії створив жорстку систему пріоритетів, ієрархію симптомів, особливо популярну серед гомеопатів, які не мають медичної освіти (9, 10).
Ще одним (найпростішим способом спрощення), можна вважати структуризацію гомеопатичного лікознавства по відношенню до нозологічної діагностики конвенціальної медицини.
Таким же чином варто розцінювати і спекулятивне ставлення до міазмів– перехід від Materia Medica до Materia Morbi – спробу розчленувати лікознавство на грубі міазматичні напрямки. Так звана «Materia Miasmatica» дозволяє вести теоретизування заради виявлення індивідуальних відмінностей самих теоретиків.
Шкода, що вивчення індивідуальності у гомеопатії зупинилося на рівні цілого організму, а в патогенезах гомеопатичних ліків відсутні прояви індивідуальності у вигляді об’єктивних критеріїв. Індивідуальність безумовно існує на рівні організменних систем, окремих органів, на рівні клітин, ферментів, вона закодована в самому заповітному геномі ДНК. Для відповіді на це питання достатньо, наприклад, розкрити прекрасну книгу Е. Вільямса, з гарною назвою, що відображає її суть: «Біохімічна індивідуальність».
Слід визнати, що наукова робота гомеопатів у медичному вивченні індивідуальності зупинилася через кілька поколінь після Ганемана. Сучасні випробування лікарських речовин за 200 з гаком років майже не змінилися, на відміну від неймовірного прогресу у вивченні людини. Не маючи індивідуальних маркерів на рівні біохімії, патологічної гістології і т. п. ми змушені задовольнятися так званими місцевими симптомами, цінність яких, на думку багатьох гомеопатів, як правило, невелика. Замість індивідуальності в гомеопатію «кинута» ідея «тропності». Це груба підробка, копія з алопатичної методології. Індивідуальність-це неповторне поєднання ознак, а тропність – це ілюзорна відповідність між ліками і напрямком їх дії.
Індивідуальність руйнує умоглядні відносини між гомеопатичними препаратами взагалі, начебто заздалегідь заданих «доповнюючих», «проміжних» або «антидотних засобів. Без реакції пацієнта, а вона досить непередбачувана, немає ніяких відносин! Вихід із ситуації лікувального загострення, також індивідуальний і належить парадигмі закону подібності. Сильна індивідуальність лікаря дозволяє йому використовувати загострення, як чудовий інструмент лікування, слабка – змушує хапатися за рятівні антидоти або поліпрагмазію. Сильна індивідуальність гомеопата допомагає йому правильно оцінювати переваги і недоліки алопатії, слабка – вважати себе місіонером і спекулювати на проблемах офіційної медицини. Сильна індивідуальність пацієнта дозволяє йому вибрати і дотримуватися обраного методу лікування (гомеопатії), у тому числі спокійно перенести загострення. «Деякі пацієнти, які знають про небезпеку своєї хвороби, можуть відновити здоров’я тільки завдяки тому, що будуть задоволені своїм лікарем» (Гіппократ). Слабка індивідуальність пацієнта змушує його сумніватися в лікареві і методі лікування. Гомеопатії давно не вистачає наукових фактів, медичних досліджень і експериментів, замість філософських міркувань і посилань на велич ідей Ганемана (дефіцит індивідуальностей вчених, при відносному надлишку індивідуальностей лікарів). З часів Ганемана гомеопатія практично ніколи не переступала поріг справжньої клініки. Створення першого стаціонару (гомеопатична лікарня в Лейпцигу), призвело до конфліктів серед гомеопатів і закриття установи. Аналогічна доля спіткала багато починань, включаючи і провалену спробу гомеопатичного стаціонару в Москві, і зняття вивіски «гомеопатичний» з Лондонського Королівського госпіталю. Жодному гомеопатау не дозволено на рівних правах брати участь у стаціонарному лікуванні хворих за винятком окремих випадків. Правове законодавство більшості країн вміло сепарує гомеопатію від медицини. Перший інструмент впливу – заборона на компенсацію гомеопатичних послуг з лікарняної каси, виключення гомеопатії з медичної страховки. Друге – заборона гомеопатичних консультацій при більшості соматичних і психіатричних захворювань. Гомеопатичної «п”ятою колоною» в цьому процесі виступає комплексизм. Індивідуальність служить «ахіллесовою п’ятою» гомеопатії – завдяки нездійсненності стандартних протоколів (подвійне сліпе, плацебо контрольоване дослідження на формалізованій  вибірці спостережень) вона урочисто виключається з медичної науки (8, 11). Індивідуальність лікарів пригнічується за допомогою медичного протоколу (належна лікарська практика), а індивідуальність пацієнтів недобросовісною рекламою медичних препаратів і послуг, у тому числі вакцинації (міф про безпечне і ефективне лікування). Аналогічний процес відбувається і в Україні. Збільшується число гомеопатів, що не мають лікарського диплома. Але ще більш стрімко зростає число лікарів, зайнятих «наданням інформаційних послуг» населенню. Це найбільш зручна позиція, що дозволяє уникнути легалізації та пов’язаних з нею проблем: виконання жорстких, невиправдано суворих ліцензійних умов, і пов’язаних з цією процедурою явищ бюрократичного свавілля і корупції. Гомеопатичні консультації без збентеження проводяться по телефону, у вигляді відеоконференцій (в історичному сенсі в продовження ідеї Кента лікувати пацієнтів за допомогою листування, для чого їм був розроблений спеціальний запитальник). Невже правий відомий критик гомеопатії С.Ф. Вольський ?: «Для вивчення медицини … потрібен вроджений талант, по рідкості якого тільки деякі можуть бути істинними лікарями. Для вивчення гомеопатії зовсім цієї умови не потрібно, і гомеопатом, може бути всякий профан, починаючи від найвищого і до самого нвйнижчого класу людей,і навіть жіночої статі(5)
Однак,нехтування медициною ,в кінці кінців,породжує професійну непридатність.
“Головний недолік гомеопатичного лікування – це повна довіра методам і поняттям старих часів” (Ю. Гупта, С. Гупта, А. Вазірані) (6). Більш того, деякі гомеопати дозволяють собі спекулювати на недоліках сучасної медицини, розмірковуючи про не потрібних обстеженнях, аналізах, побічну дію ліків або невиправданому лікуванні взагалі. Кожен, який працював у загальній медицині знає, що існують «розумні» і «дурні» діагнози, потрібні й непотрібні обстеження, виправдані і невиправдані операції, необхідні і «протокольні» схеми лікування. Але питання знову впирається в індивідуальність – рівень професійної майстерності та людської відповідальності. У цьому зв’язку не можна забувати слова засновника Київської Гомеопатичної Школи Д.В. Попова: «Медицина єдина», які го до найнижчого класу людей, і навіть з жіночої статі »(5). Однак нехтування медициною, зрештою, породжує професійну непридатність. «… Головний  недолік гомеопатичного лікування – це повна довіра методам і поняттям старих часів» (Ю. Гупта, С. Гупта, А. Вазірані) (6). Більш того, деякі гомеопати дозволяють собі спекулювати на недоліках сучасної медицини, розмірковуючи про непотрібних обстеженнях, аналізах, побічній дії ліків або невиправданому лікуванні взагалі. Кожен, який працював у загальній медицині знає, що існують «розумні» і «нерозумні» діагнози, потрібні й непотрібні обстеження, виправдані і невиправдані операції, необхідні і «протокольні» схеми лікування. Але питання знову впирається в індивідуальність – рівень професійної майстерності та людської відповідальності. У цьому зв’язку не можна забувати слова засновника Київської Гомеопатичної Школи Д.В. Попова: «Медицина єдина», які він любив вимовляти через багато років після закінчення кар’єри хірурга. У відповідь на відхід від медицини суспільство в цілому, а державні фіскальні установи зокрема відповідають взаємної люб’язністю: ліцензія гомеопатів часто прирівнюється до ліцензії масажиста (а заодно вирівнюється і рівень оплати праці).
Ідеальним виходом із ситуації є офіційне визнання гомеопатичного методу лікування, з введенням персональної відповідальності за його результати. Індивідуальність – камінь спотикання, об який розбивається будь-яка, ізольована від пацієнта медична система. І «граблями», на які можна наступати нескінченне число разів в гомеопатії є система подібності. Що означає знайти точну відповідність симптомів пацієнта і даних гомеопатичного лікознавства? Практично це зробити неможливо. У самій гомеопатичній подібності закладена неточність, приблизність, неповна рівність, що не вкладається в рамки догматичної науки. Можливо, і сам Ганеман розумів, що запропонував занадто складну й тонку інтелектуальну систему, якщо судити з його листів останніх років життя. Різниця в розумінні подібності і призводить до виявлення індивідуальності гомеопатів – розброду і хитання по різних таборах, прагненню знайти єдиного гуру, або хоча б абсолютно точне джерело інформації. «Гілки секвої ніколи не живуть довго, як стовбур: нижні відвалюються і вмирають, а вгорі з’являються нові гілки. Я порівнюю ці гілки з різними «відгалуженнями» або «паразитами» гомеопатії: ізопатієй Люкса … … специфічними засобами Грісселіча, призначенням препаратів з патології і фізіологічної Матеріа Медіка Хьюза, поліпрагмазистами, комплексонщиками, альтерністами, органопатами, еклектиками, шюсслерізмом, сведенборгізмом, синтетичною Матеріа Медіка Кента. Пізніше був бауелізм, флауерізм Баха, сьогодні – електродіагностики, фантазери і футуристи Матеріа Медіка, детальна розробка міазматичних фантазій … »(А. Сен) (7). Свобода, душевне благополуччя, та ще й в одній з найбільш консервативних і ортодоксальних наук – медицині, може відбутися при найсильнішою індивідуальності лікуючого, який усвідомив індивідуальність пацієнта. А гомеопатія – тільки чистий аркуш, просидівши над яким, багато хто йде, не написавши жодного рядка.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Лоун Б. Загублене мистецтво лікування. – М. – «Крон-прес». – 1998. – с.11.

2. Ізуткін А.М., Філоненко Г.С., Сергачова З.Я., Казанова В.А. Естетична спрямованість клінічного мислення лікаря // Клінічна медицина. – 1980.

3. Симоненко Г.Г. Гомеопатія й доказова медицина // Збірник доповідей II з’їзду гомеопатів України. Київ – 2005. – с.52.

4. Мандельштам О. Відгук неба. – Алма-ати. – «Жазушни». – 1989. – с.237-238.

5. Вольський С.Ф. Про Ганеману і гомеопатії // Вісник гомеопатичної медицини. – 1997. – №2. – С.28.

6. Гупта Ю., Гупта С., Вазірані А. Аналіз факторів, які допомагають у гомеопатичному лікуванні // Український гомеопатічній щорічник. Том XIII. Стор. 31.

7. Rover J. Interview with A. Saine // Homoeopathic Links. – 2002. – №1. – P.715.

8. Попов А.В. Гомеопатія залишається поза традиційної наукової парадигми // Вісник гомеопатичної медицини. 2003. – №2. – С.78-82.

9. Попов А.В. Розвиток або ревізіонізм? «Кентіанство» і доктрина Ганемана // Вісник гомеопатичної медицини. 2001. – №2. – С.6-22.

10. Попов А.В. Філософія С. Ганемана і філософія Дж. Кента // Український гомеопатічній щорічник. 2001. – Одеса. – Том IV. – С.8-13.

11. Іванів А.П. Гомеопатія й наука: закритість або відкритість? // Український гомеопатічній щорічник. 2001. – Одеса. – Том IV. – С.3-8.

12. Попов А.В. Гомеопатія: наука чи мистецтво? Філософія С. Ганемана і філософія Дж. Кента // Український гомеопатічній щорічник. 2000. – Одеса. – Том II. – С.19-21.-