«Але хай вибачить мене читач добрий, якщо подекуди додам до правди елемент Мистецтва, яке, в кінцевому рахунку, є основа всіх подій (хоч мистецтво письменника не є Мистецтво життя, а лише його подобіе)» (Й.Бродський).

«…Ремесло поставив я підніжжям мистецтву; Я зробився ремісник: перстам надав слухняну, суху біглість. І вірність вуху. Звуки умертвив. Музику я розчленив, як труп. Повірив, я алгеброю гармонію» (А. С. Пушкін).

«Може здатися дивним, що великі думки частіше зустрічаються у творах поетів, ніж в працях філософів. Це тому, що поети пишуть, керуючись натхненням, що виходить з уяви. Зародки знання є в нас зразок вогню в кремені. Філософи культивують їх за допомогою розуму, поети ж розпалюють їх з допомогою уяви, так що вони запалюються швидше» (Рене Декарт, французький філософ XVII століття).«Завдання поезії цілком аналогічне завданням науки – звести різноманітні явища дійсності до можливо меншого числа узагальнень… Поезія є осягнута істина» (Академік Чижевський).

«Причина, чому мистецтво може нас збагатити, полягає в його здатності нагадувати нам про гармонії, недосяжні для систематичного аналізу» (Нільс Бор).

«Аналізом природи як на сміх, пишається хімія, але чи є повний успіх? Розбитий у ній на частини весь предмет, До нещастя, в ньому духовного зв’язку немає» (Гете).

«…Ніде не хотіли допустити, що можливо поєднання науки і поезії. Забули, що наука розвивалася з поезії, не брали до уваги, що в ході часів обидві відмінно можуть до обопільної користі знову дружньо зустрітися на більш високому щаблі» (Гете).

«Теоретик вірить в логіку. Йому здається, ніби він зневажає мрію, інтуїцію і поезію. Він не помічає, що вони, ці три феї, просто переодяглися, щоб спокусити його як влюбливого хлопчика. Він не знає, що саме цим феям він зобов’язаний своїми чудовими знахідками. Вони являються йому під ім’ям «робочих гіпотез», «довільних припущень», «аналогій». І чи може теоретик підозрювати, що, слухаючи їх, він зраджує «суворій логіці» і прислухається наспівам муз…» (А. де Сент-Екзюпері).

«Якщо існує любов до людини, то є і любов до мистецтва. Деякі пацієнти, які знають про небезпеку свого захворювання, можуть відновити своє здоров’я тільки завдяки тому, що будуть задоволені своїм лікарем» (Гіппократ).

«Інтуїція необхідна для того, щоб зрозуміти пацієнта, його тіло і його хворобу. Лікар повинен вміти відчувати і володіти мистецтвом дотику, що дозволить йому завоювати симпатію пацієнта» (Парацельс).

«Я переконаний, щодалі буде розвиватися наука фізіологія, тим легше буде поету, філософу і фізіологу розуміти один одного» (Клод Бернар).

«…Функціональний вплив мистецтва на наукову і практичну діяльність медиків різноманітний. Одні шукають в художній творчесті задоволення статевої потреби, інші знаходять в мистецтві потрібні аналоги, що дозволяють більш повно розкрити гармонію, ритмічність перебігу життєвих процесів в організмі і психіці людини, треті з допомогою мистецтва розвивають свої здібності до інтуїтивно-образного мислення. Маючи на увазі останнє, слід підкреслити, що мистецтво відіграє велику роль у розвитку та вдосконаленні професійних здібностей лікаря, його клінічного мислення».

«…Строкатість і різноманіття відносин в патології, конкретна неповторність хвороби і хворого, динамічність клінічної ситуації, її відносна невизначеність ведуть до пошуку творчих шляхів лікування, найбільш ефективних і гуманних засобів клінічних шкіл. Так відомий хірург С. С. Юдін писав, що пізнання краси допомагає лікарю «творити гармонію в людському тілі». Творити за законами краси стосовно до лікарської діяльності – це значить відтворювати порушену хворобою гармонію, активно впливати на процес формування всебічно розвиненої людини».

«…Естетичний аспект пізнавальної діяльності в медицині знаходить свій прояв у побудові тих чи інших гіпотез, особливо при встановленні діагнозу на основі інтуїтивного пошуку. Творча інтуїція, за допомогою якої подумки схоплюється картина того чи іншого захворювання, неможлива без художньої образності. Інтуїтивне мислення включає здатність мисленого маніпулювання ідеями та образами, воно дозволяє вийти за межі окремих деталей хвороби і за хаотичною сукупністю симптомів «побачити» принцип, що надає їм гармонійну стрункість».

«…Важливу роль відіграє інтуїція при необхідності постановки діагнозу у стислі терміни або невідкладній операції».

«… «Інтуїтивний діагноз» не є безпідставне “наітіє”, в ньому немає нічого містичного, надприродного. Мова йде лише про те, що в інтуїтивному мисленні лікаря деякі ланки в ланцюзі логічних міркувань як би пропускаються і головний акцент переноситься на результат, а не на сам процес цих міркувань…».

«Лікар – зазначав Н. Н. Бурденко – з яскравою уявою, з умінням на основі декількох фактів побудувати цілісну картину, …помиляється рідше, ніж чесний педант і тільки працьовитий дослідник» (Ізуткін А. М., Філоненко Г. С., Сергачова З.Я., Казанова В. А.).

«…Для поліпшення результатів лікування необхідно замість концепції, що передбачає тільки лікування хвороби, взяти за основу психосоматичну концепцію лікування конкретного хворого. В даний час цьому перешкоджає висока спеціалізація медицини, її дроблення на окремі дрібні спеціальності…» (Stiels W., Herrmann J. M., Geigges W.).

«Мені здається, що медицина, подібно до Фауста, уклала свого роду угоду. Зв’язок «лікар-пацієнт», заснований на взаємній прихильності та довірі, виплеканий протягом трьох тисячоліть, замінено абсолютно іншим типом відносин. Зцілення підмінили лікуванням, догляд – безпристрасним виконанням обов’язків, а вміння слухати – технологічними процедурами. Лікар більше не займається особистістю хворого, а лише «ремонтує» окремі, неправильно працюючі частини біологічної системи».

«Лікар завжди в перших рядах незрівнянної театральної вистави, яка називається життям».

«Основна скарга свідчить лише про те, що якесь нездужання турбує хворого так сильно, що він змушений шукати допомоги. Вона часто навіть не дасть вам вказівки на те, який орган не в порядку». «Складання історії хвороби на основі тільки провідної скарги часто призводить до призначення лікування, протилежного необхідному» (Б. Лоун).

Тут цікаво провести паралель з тенденцією сучасної гомеопатії, яка теж часто шукає «основну скаргу», «основну делюзію». Але це «делюзія делюзії» і скоріше віддзеркалення туги гомеопатії по методології сучасної медицини.

«Дотик є самий давній і самий ефективний інструмент лікаря» (Thomas L.).

«…Невизначеність – професійний стиль науки взагалі і вчених зокрема. Науковий підхід має на увазі наступне: будь-який симптом може бути викликаний величезною кількістю причин. Розмовляючи з пацієнтом лікар повинен бути точним і переконливим» (Б. Лоун).

«Я називаю професію лікаря негативно-орієнтованою – в тому випадку, коли основна увага приділяється самій хворобі, а не пацієнту. Для того, щоб зрозуміти, що я маю на увазі, побувайте на якомусь з’їзді медиків, і ви побачите, на що перетворився променистий оптимізм, який панував на випускному вечорі студентів медичного інституту, оповитих аурою цілителів…». «…Я порадився зі своїми двома важкохворими онкологічними пацієнтками, що сказати новоспеченим лікарям на випускному вечорі. Може ви думаєте, що вони просили знайти ліки від раку? Ні. Їх побажання були надзвичайно простими. Одна сказала: «Нехай вони дають перше слово хворому». Інша висловила побажання: «Скажіть їм, хай стукають у двері до хворих, заходять щоб привітатися і попрощатися, і дивляться хворим в очі, коли говорять з ними».

«Я сам мрію почати проведення практики студентів з фізичних аналізів. Наприклад, студенту буде запропоновано здати самий звичайний аналіз крові,а потім його викличуть і скажуть: «є щось підозріле в вашому аналізі, краще перездати кров завтра». Неспокійна ніч, проведена в очікуванні, буде вельми повчальною. Я б також госпіталізував студента на кілька днів. Нехай відчує той страх, який відчуває кожен хворий перед обстеженням, дискомфорт і почуття знеособлення, а також втрату права розпоряджатися собою. Я б хотів, щоб у програму навчання входили курси, які читали пацієнти, лікарі, медсестри, які перенесли важкі захворювання… Мені б хотілося, щоб частина навчального часу присвячувалася важливості дотику до людини» (Б. Сигл).

Кілька слів про творче викладання гомеопатії.

STAPHYSAGRIA -СТЕРВА. На одному з виїзних циклів навчання гомеопатії я помічаю, що на першій навчальній парті (які поставлені немов у старій радянській школі) сидить косоока, рудоволоса жінка. Поступово вона налаштовує проти себе інших учасників-курсантів, сидячих звичайно позаду неї. Відбувається це внаслідок її єхидних зауважень, образливих слів, запитань зі «шпилькою», які ускладнюють відносно плавний хід лекції. Студенти перестають сміятися на найбільш перевірених місцях, нервують. Нарешті болісний день підходить до кінця, студенти миттєво виходять з аудиторії, як вода з прорвавшої дощової труби. І залишається тільки вона – джерело мого ретельно приховуваного невдоволення і просить мене про лікарську консультацію,виявившись 49 річною самотньою лікаркою з санітарно-епідеміологічної станції. Не зайвим буде згадати, що тільки що закінчена лекція була присвячена Staphysagria. Читаючи про цей засіб я не без задоволення повідомляв декілька шокованої аудиторії, що ключиком до цього препарату є СТЕРВОЗНІСТЬ. Потрібно зовсім небагато уяви, щоб уявити, з яким задоволенням я виписав їй саме цей засіб. За іронією долі, замість хворого колеги, через деякий час я потрапляю в ту ж саму аудиторію, читати наступний цикл лекцій. І тут же, скоріше навіть внутрішнім, ніж прямим поглядом виявляю на першій парті ту саму лікарку. Але ще не відчуваю нічого підозрілого. Тільки коли по закінченні занять я отримую прохання про повторну консультацію, в душі з’являється якась незручність. Ми сідаємо один навпроти одного і незручність починає стрімко збільшуватися. «Ви добре вгадали мої ліки – після цих слів повисає томлива пауза. Замість звичайного задоволення в душі виникає протилежна порожнеча і очікування. І, не даючи мені отямитися, пацієнтка видає абсолютно несподівану для мене фразу: «Я дійсно БОРЕЦЬ ЗА СПРАВЕДЛИВІСТЬ».

За іронією долі, замість хворого колеги, через деякий час я потрапляю в ту ж саму аудиторію, читати наступний цикл лекцій. І з тут же, навіть скоріше внутрішнім, ніж прямим поглядом виявляю на першій парті ту лікарку. Але ще не відчуваю нічого підозрілого. Тільки коли по закінченні занять я отримую прохання про повторної консультації, в душі з’являється якась незручність. Ми сідаємо один навпроти одного і незручність починає стрімко збільшуватися. “Ви прекрасно вгадали мої ліки” – після цих слів повисає томлива пауза. Замість звичайного задоволення в душі виникає непрємна пустота і очікування. І, не даючи мені отямитися, пацієнтка видає абсолютно несподівану для мене фразу: «Я дійсно БОРЕЦЬ ЗА СПРАВЕДЛИВІСТЬ».

Такий був урок для пізнання мною діалектичності світу. З тих пір, читаючи Staphysagria я завжди кажу: «мистецтво гомеопатії ще й у тому, щоб у стерві відшукати борця за справедливість».

І другий стан не менш істинний і цінний для нашого розуміння випадку.

ІГНАТІЯ – ОБЕЗГОЛОВЛЕНА ЖАБА. Цей негативний приклад я застосовую для запам’ятовування патогенезу препарату шляхом активації емоційної пам’яті студентів. Мова йде про нервово-м’язовому препараті – обезголовленої жабі. Ця операція виконувалася студентськими тремтячими руками, тупими (звичайно тупими – при соціалізмі!) ножицями. Жаба, передчуваючи недобре, щосили ковзала по руках, ножиці з тупим небажанням розкривалися і чвак…В акуратно відкритий спинномозковий канал при цьому належало додати щіпку повареної солі (!) або, ще краще – стрихніну. Тепер обезголовлена жаба демонструвала нам багато рис патогенезу Ігнатія Це і підвищена нервово-м’язова збудливість, і неадекватна (надмірна) реакція на подразники, до яких ще володіюча головою земноводна рептилія була не схильна. Це тенденція до розвитку судом, спазмів і поширеного тонусу. Тому я дозволяю собі говорити, що для призначення Ігнатія згадуйте обезглавлену жабу. З іншого боку, у кілька піднесеному стилі я дозволяю собі вітати «королеву образ»:

Сумна, холодна, блідолиця,
Згорда ти дивишся на нас.
Таємних горестей цариця,
І короліва всіх образ!

Яка роль мистецтва в медицині, у тому числі в гомеопатії? Це питання періодично виникає в різній літературі, але поки не має задовільного пояснення. Апологети загальної медицини, в тому числі гомеопатії, як і практикуючі лікарі, охоче допускають думку про те, що є щось більше, ніж встановлені в медицині і гомеопатії наукові правила і закономірності і що носить назву «мистецтво лікування». Однак крім висунення самої ідеї про доцільність елементів мистецтва в медицині як розуміти це мистецтво, а тим більше як його розвивати на благо терапевтичного результату, у доступних літературних джерелах відомостей практично немає.

Ось, що пише з цього приводу Дж.Кент: «Гомеопатія є не тільки наукою, але й мистецтвом, лікуючи хворобу за принципом подібності. І якщо мистецтво кожного лікаря індивідуально, то наука повинна базуватися на чітких, зрозумілих кожній людині, універсальних принципах. Лікар, який будує лікувальний процес спираючись тільки на мистецтво, але не має чіткого уявлення про принципи гомеопатії, не може принести пацієнту нічого, крім шкоди…».

Спробуємо розглянути ті ознаки, які визначають цікавлячі нас області людської діяльності з точки зору гомеопатичного феномену. Спершу хочеться привести цитату, зрозуміло, з самого Ганемана. Його опис життєвої сили можна вважати творчим і навіть порівняти його з поезією:

«In the state of health the spirit-like vital force (dynamis) animating the material organism reigns in supreme sovereignty.» У стані здоров’я подібна духу життєва сила (динамізм) оживляє матеріальний організм, пануючи в ньому і є для нього найвищою владою. Spirit– дух, духовне начало, душа, зміст, характер, настрій, людина (з точки зору душевних і моральних якостей). Будь-яке із значень має цілком конкретний самостійний сенс в українській мові. Мається на увазі те, що відрізняє мертвого від живого, і кожен читач знайде сам своє визначення. У будь-якому випадку це не може повністю співпадати з християнським визначенням Духа (Святого Духа). Нижче по тексту зустрічається також таке визначення, як «розумний дух».

Reign – царювати, панувати.
Dynamic – динамічний, активний, енергійний діючий.
Dynamism– динамізм
Dunamis – (грецький) сила.

«Іt maintains the sensations and activities of all the parts of the living organism in a harmony that obliges wonderment.» Він підтримує органи почуттів і діяльність всіх частин живого організму в необхідній гармонії, викликаючи подив. The reasoning spirit who inhabits the organism can thus freely use this healthy living instrument to reach the lofty goal of human existence. Розумний дух, який існує в організмі, може вільно використовувати його як здоровий інструмент для досягнення ідеалу людського життя».

Виходячи з цього визначення, ми як лікарі-гомеопати повинні всіма силами зміцнювати і стабілізувати життєву силу, сприяючи досягненню нашим пацієнтом ідеалу свого життя!

Н.К.Симеонова пише про явища, близькі, хоч і не тотожні мистецтву, пов’язаних з відкриттям гомеопатії: «Схоже, що в XVIII столітті в План (Всевишнього) входило дати зелене світло матеріалістичній науці і науковому способу мислення. Адже ідеал людства Homo sapiens spiritualis. В такому разі потрібно було накинути щільне покривало на містику, окультизм і езотерику. «Що ж буде з медициною?» – захвилювалися люди, бачачи ризик покладання тільки на матеріалістичну науку. Але Господь передбачив вихід. Все найкраще повинен був зберегти Ганеман, створивши основи гомеопатії. Гомеопатія явила собою квінтесенцію сокровенного знання, доступного раніше лише посвяченим».

Порівняння гомеопатії з езотерикою здається некоректним. Зате порівняння її з мистецтвом є цілком прийнятним. Хоча мистецтво саме по собі є ТАЇНСТВО, у підніжжя якого стоїть ремесло (знання), незалежно від ступеня їх закритості.

Наріжним каменем гомеопатії є Закон (принцип) подібності. Дозвольте припустити, що цей закон не має задовільного наукового формулювання. Згадаймо визначення: Закон подібності означає, що певний засіб (речовина) викликає хворобливі явища при певних умовах може лікувати ці патологічні прояви. Певні умови в свою чергу передбачають введення понять великої і малої дози, дотримання точної відповідності клінічної картини захворювання та лікувального патогенезу. Далі ще складніше – що означає точна відповідність симптомів пацієнта і даних випробування лікувальної речовини? Ні теоретично, ні практично це зробити неможливо. Тому найкращим виходом і є геніальна пропозиція Ганемана – подоба. Отже, в самому слові «подоба» закладена неточність, приблизність, неповна рівність, що не укладаються в рамки сучасної науки. Різниця в розумінні цього поняття і призвела до виникнення настільки відрізняються різних підходів і напрямків у гомеопатії.

Разом з тим подобв є реальним інструментом гомеопатичної практики, що приносить не тільки позитивні результати лікування, але й естетичне задоволення творцю (в даному випадку лікарю-гомеопату). Певною мірою все мистецтво являється нам для створення художнього образу дійсності тобто подібності. Інструментом для цього служить техніка живопису, віршування, музика і т. д. При цьому говорити про ступінь подібності (як і в гомеопатії) абсурдно – твір мистецтва або відбувся, або ні(як і гомеопатичне призначення). Не випадково Т. Д. Попова висунула такий термін як образ ліків, настільки співзвучний образотворчому початку мистецтва.

Всім відомо, як можна одним штрихом, одним співзвуччям, однією фразою потрапити в абсолютне вгадування – в художній образ мистецтва. Але хіба немає і в гомеопатії вдалих призначень по окремому навіть не симптому, а малоуловимому штрихові, який саме цим набуває домінуюче значення? Хто ж в змозі таким чином визначати подібність і в мистецтві, і в гомеопатії? Це повинен робити Майстер, що володіє талантом бачення (розуміння) і володіє інструментом своєї творчості (в гомеопатії – Materia medica). Паралелі можна продовжити – усім відома здатність мистецтва зцілювати. Саме тому вдале гомеопатичне призначення можна розглядати як витвір мистецтва. Художник повинен вивчати життя у всіх його проявах, гомеопат повинен робити теж саме, звертаючи більшу увагу на його приватний прояв – медицину.

Цікаве порівняння гомеопатії з мистецтвом слова наводить М. Ляхович: «При потенціюванні ліків спостерігається поступове зникнення їх матеріальної складової (форми). При цьому відбувається наростання інформаційної складової (ідеї, духу), як специфічної еманації даної речовини. Створюється враження про занадто велику подібність між потенційованими ліками і словом – звуковим символом, щоб воно було випадковим.

По-перше, слово, як і ліки, в рівній мірі нематеріальне і дієво. По-друге, глибоко значуще для певної психіки індивіда повідомлення або слово може бути абсолютно індиферентно для іншої особи, що властиво і гомеопатичноиу препарату. Іншими словами, специфічне слово для певної психіки те ж, що відповідні гомеопатичні ліки для певної людини. Далі, для виголошення значущого повідомлення потрібна певна інформація про структуру або ситуацію конкретного індивіда, до якого слово адресоване, аналогічно і для гомеопатії.

Отже, слово, ім’я, ліки. Щоб перемогти дракона в казковій повісті Урсули Ле Гуін потрібно назвати його справжнє ім’я. Істинне знання імені, речі або людини дозволяє здобути владу над ними. Інакше кажучи, ім’я (слово, звукове позначення) відкриває доступ до якоїсь скарбниці. Воно немов вигук Алі-Баби: «сезам, відкрийся!», дозволяє відразу проникнути в сховище інформації (підхід Р. Шанкарана). Це – смерть Кощея, що знаходиться на високому дубі, в зайці, в качці, голці і т. д. («пошарове лікування» Дж.Вітулкаса).

Хтось може визначити проблему мантрою – поєднанням звуків, які не мають семантичного наповнення, ряд напрямків психотерапії навпаки, прагне проникнути в «сезам» з допомогою мислення або усвідомлення. Те ж саме можна зробити за допомогою мови тіла – танців, систем вправ. Як в традиціях маскараду, досить сказати: «Маска, я тебе знаю, ти – Нукс воміка» і маска повинна бути знята, проблема вичерпана».

Сприймаючи гомеопатичне лікування, як мистецтво, багато спірних елементів її доктрини втрачають сенс, як предмет спору. Згадаймо, скільки визначень дано симптомам: ключові, провідні, головні, загальні, приватні, другорядні і т. д. На практиці ми бачимо, що кожний великий Майстер створив своє розуміння цих понять. Більше того, саме тлумачення (з’єднання) знаменитої сукупності симптомів і є гомеопатичне мистецтво. Це добре видно при проведенні так званих гомеопатичних консиліумів, коли переконливі версії кваліфікованих гомеопатів можуть  діаметрально розходитися, але не бути предметом їх взаємного звинувачення в некомпетентності.

Що потрібно художнику, щоб бути переконливим у своїй творчості? Тільки він вибирає фарбу, стиль, подачу, тон. Ідея зрозуміла. Що потрібно гомеопату – психосоматичні відповідності? Психоаналіз? Вивчення патологічної фізіології? Кожен воліє мати свій підхід. Ось, що пише Кент про психосоматичні відповідності: «Необхідно чітко представляти собі ці явища, інакше ви будете залишатися лише на самому низькому рівні гомеопатичного мистецтва, заважаючи вдосконаленню у своїй роботі. Без такого підходу знань тільки Materia Medica недостатньо, за винятком гострих випадків. …Ганеман не володів такими знаннями, і тому він не досяг всього того, що він міг би досягти». Таких харизматичних підходів за 200 з гаком років накопичилося чимало і всі – з претензією на повноту підходу і винятковість. Їх дуже гарно описав Andre Saine: «Гілки секвої ніколи не живуть стільки, скільки стовбур: нижні відвалюються і вмирають, а вгорі з’являються нові гілки. Я порівнюю ці гілки з різними «відгалуженнями» або «паразитами» гомеопатії: изопатією Люкса, низькими розведеннями і специфічними ліками Грисселича, призначенням препаратів з патології та фізіологічної Materia Medica Хьюза, поліпрагмазистами, компексонщиками, альтернисатми, органопатами, еклектиками, шюсслерізмом, сведенборгінзмом і синтетичної Materia Medica Кента. Пізніше був бауелізм, флауеризм Баха, сьогодні – елекродіагностики, фантазери і футуристи Materia Medica, детальна розробка міазматичних фантазій, тільки дуже високі розведення і навіть сверхкентанский католицизм».

Вибираючи бік мистецтва, гомеопатія досить сміливо і чітко відокремлюється від наукової медицини. Бо для лікування головного болю раціональним і науковим способом потрібні анальгетики, а через мистецтво гомеопатії – художній образ хворого (і ліків). Чи потрібно в гомеопатії проникнення в об’єкт своєї творчості – пацієнта тощо проникненню актора у свій персонаж? Д. В. Попов залишив нам одне висловлювання,що на мій погляд, має безпосереднє відношення до даної теми: «…Для того щоб лікувати, необхідно перевтілитися у свого пацієнта». На жаль, в свій час я не зумів поцікавитися глибинним значенням цього твердження. Що саме мав на увазі засновник Київської гомеопатичної школи? Спробуємо знайти співзвуччя у знаменитої теорії акторської майстерності К. С. Станіславського: «…Третій період творчості я буду називати періодом втілення. Якщо перший період – пізнання – уподібнюється зустрічі і знайомству майбутніх закоханих, а другий період – злиття і зачаття, то третій період – втілення – можна порівняти з народженням та зростанням молодого створення. Тепер, коли всередині накопичилося почуття, і створилося афективне життя, з’явився матеріал, яким можна обмінюватися, спілкуватися з іншими людьми. Тепер, коли створилися хотіння, завдання та прагнення, можна приводити їх у виконання, а для цього необхідно діяти не тільки внутрішньо – душевно, але і зовні – фізично…». Проводячи подібну аналогію можна сказати, що гомеопат повинен працювати не з «текстом», а з «підтекстом» для творчого з’ясування справжньої психологічної характеристики пацієнта. «Підтекст» у даному випадку означає те ж саме і в театрі і в реальному житті – приховану дію. Значить для розуміння психологічного стану пацієнта дійсно необхідно перевтілення, тобто розуміння чому він говорить, діє, живе, хворіє певним чином. А це вже повна аналогія з майстерністю (мистецтвом) актора.

Сучасна гомеопатична медицина сповнена спроб її «онаучуваня», введення чудових «золотих стандартів» типу подвійних сліпих рандомізованих досліджень на формалізованій вибірці з використанням як правило параметричних критеріїв. Ці спроби заздалегідь приречені на невдачу, будучи дзеркальним відображенням того, що відбувається в традиційній медичній науці. Описати гомеопатію математичною мовою так само складно, як розкласти на складові одну з картин Леонардо да Вінчі. Звідси стає зрозумілим чому так часто зазнають невдачі чисто прагматичні підходи до вибору препарату (тут навіть не вживається слово подібність) у вигляді реперторіїв і комп’ютерних програм ,які не враховують ірраціональну (підпорядковану законам мистецтва) гомеопатичну творчість.

У якомусь сенсі рух у напрямку гомеопатія – мистецтво лікування знайшло своє відображення навіть на рівні інтернаціональних гомеопатичних об’єднань. Так на 56-му форумі Міжнародної Медичної Гомеопатичної Ліги (Будапешт, травень 2000 року) відбулися довгі виступи «гомеопатичних метрів» на досить вільні теми в збиток коротким формалізованим доповідям. Значить тільки Особистість (і особистість художника) здатна підняти гомеопатію на належну висоту. Марно сперечатися якій фарбі віддавати перевагу або який використовувати підрамник. Кінцевим результатом є подоба – створення правдивого художнього образу. Щоб продовжити порівняння, можна сказати, якщо «одиницею спостереження» в мистецтві може бути картина, вірш або ціла книга, скульптура, то в гомеопатії це реалізований в подобі (використовуючи термінологію Ганемана) простий випадок захворювання.

Надавши велике значення мистецтву, не можна недооцінювати й інші грані такого багатостороннього явища, як гомеопатія. На думку А. Іменохоєва, Е. Вардашкиной: «Гомеопатія – це сувора наука, осягаюча істини. Але це і висока етика, яка сіє зерна доброти. Це і витончене мистецтво, що творить прекрасне на світі. До гомеопатії можна підійти з трьох сторін. Як наука, що займається пошуками істини, вона нудна, з математичною точністю підбирає все нові й нові ліки, прагнучи до нескінченої досконалості (подоби). Як місія, що займається пошуками доброти вона схожа на нудну проповідь про втрачене добро. Як творчість, вона сповнена нескінченної туги за недосяжною красою. Таким чином, однобічність підходу неминуче позбавляє нас цілісного бачення і розуміння гомеопатії.

Праця гомеопата подібна звершенню подвигів трьох героїв міфів давньої Греції – це подвиги Пігмаліона, Персея і Орфея. І лише після вчинення подібних діянь лікар може бути впевнений у тому, що відбулося чудо зцілення. Повсякденна робота лікаря-гомеопата складається з потрійного переживання простору і часу. Одне з них – «лінійне» переживання, абсолютно байдуже, холодне. Час в ньому тече повільно й суворо. Друге – це «площинне» переживання, надзвичайно упереджене, жорстоке. Час в ньому летить з невблаганною швидкістю. Третє – це об’ємне переживання, яскраве, святкове, наповнене символами. Це неповторна мить, в якому в тотожність злилися всі три види переживання простору і часу, і в якому є свої правила».

Можна сказати і про суттєві відмінності гомеопатії і сфери мистецтва. Хоча обидва ці явища мають на увазі і описують одне і те ж – людину, гомеопатія володіє реальним (хоча ще і невивченим) і цілеспрямованим впливом на весь біологічний світ. Мистецтво ж має певні межі свого впливу, пов’язані з проблемою його сприйняття. Крім того, бездумне ставлення до законів гомеопатії і гомеопатичного лікознавства, хоча і натхненне талантом і мистецтвом інтерпретації веде до катастрофічних помилок. Ось як про це пише Дж.Вітулкас: «Фантазування може завдати гомеопатії непоправної шкоди. Наприклад, мені розповідали, як проходило одне із занять з групою курсантів: «Нам показали запис на відеокасеті з одної пацієнтки.

«Мені зовсім не імпонують ідеї божевільних, які використовують у своїй роботі маятники або проводять тестування дії гомеопатичних ліків. Хтось ставить посудину з водою над ліками і пропонує пацієнту випити цю воду. Мене страшенно засмучують розповіді подібного роду. Я відчуваю, що ці люди просто водять всіх за ніс. Вони безсовісно брешуть, тому що неможливо потенціювати строфу, комусь призначити її і цим поліпшити стан пацієнта. Я не вірю в можливість потенціювання Місяця або Берлінської стіни, та ще й в можливість успішного лікування ними! Заяви подібного роду наносять лише шкоду гомеопатії і відкидають її назад, у Середньовіччя».

Мистецтво гомеопатичного лікування може і повинно містити в собі «мислення наперед», передбачення патології, її профілактику, а також тактику і стратегію ведення випадку захворювання. Крім того, це означає: «Навчитися бачити відповідь організму на лікування для підвищення кваліфікації. Слід розуміти, що керівництва (книги, комп’ютерні програми, конспекти лекцій) – це одне, а особистий досвід – зовсім інше, як різні аспекти знання. Бачити загострення, ознаки лікування, вбачати, куди ми «женемо» хворобу своїм лікуванням. Теоретично це ясно, а практично – не завжди» (Т. Д. Попова). Три гомеопатичних феномена, немов обов’язкові елементи у фігурному катанні часто визначають мистецтво лікаря. Це ВИБІР ПРЕПАРАТУ, ЗАГОСТРЕННЯ, ЗАКОНИ ГЕРІНГА. Останні два явища можна відзначити особливо.

Професійний підхід і гомеопатичне ведення пацієнта не може не передбачати ретельний облік і аналіз лікування за законами Герінга. Нехтування цими законами дозволяє говорити про «ситуаційну» гомеопатію, яка далека від мистецтва лікування, не кажучи вже про зцілення. При цьому захоплення ментальною гомеопатією часто робить неможливим оцінку симптомів за законами Герінга, коли симптоми виходять на рівень соматичних проявів, а гомеопат не володіє загальномедицинськими знаннями і досвідом.

Звичайно, не можна навмисно протиставляти науку і мистецтво у феномені гомеопатії. Будемо вдячні цій світоглядній системі за можливість займатися і тим і іншим. Подальший прогрес гомеопатії як науки можливий тільки в рамках вже існуючих понять і законів, а не в копіюванні методів так званої наукової медицини. Подальший прогрес гомеопатії як мистецтва пов’язаний із загальним рівнем культури, традицій і самосвідомості людини.

На закінчення надамо слово С. Ф. Вольскому, як високоповажному критику, який висловлює своє здивування тим, що: «Німеччина, найбільш глибокодумна, ґрунтовна, класично вчена країна стала притулком гомеопатії». І далі: «Гомеопатія як метод лікування (у практичному відношенні) є заняття неважке, і складає саму обмежену, грубу і одну механічну частину дій гомеопатів, позбавлених всякої розумової праці і міркувань при лікуванні хвороб. Навіть вживання пам’яті для гомеопата зайво, тому що він, маючи в руках свою записку, яка містить в собі припадки хвороби його хворого і механічно звіряючи і звіряючи їх з припадками, вичисленими при кожному гомеопатичному препараті, зупиняється, нарешті, без усякого міркування стосовно до хворого, на тих ліках, при яких знаходиться більше нападів, подібних нападам хвороби,що лікується». «Для вивчення медицини, як ми бачили, потрібен… вроджений талант, по рідкості якого тільки деякі можуть бути справжніми лікарями. Для вивчення гомеопатії зовсім цього не потрібно, і гомеопатом, як ми бачимо, може
бути всякий профан, починаючи від найвищого до найнижчого класу людей, і навіть з жіночої статі».

Образ пацієнта і образ ліків в гомеопатії.

«Наука, побудована на принципі зв’язку, а не причинності, позбавляє нас від дурної нескінченності еволюційної теорії, не кажучи вже про її вульгарну прихвостню – теорію прогресу. Рух нескінченного ланцюга явищ без початку і кінця є саме погана нескінченність, нічого не говорить розуму, шукає єдності і зв’язку, присипляюча наукову думку легким і доступним еволюціонізмом, що дає, правда, видимість наукового узагальнення, але ціною відмови від усякого синтезу і внутрішнього ладу». «Розум, який не є знання і сукупність знань, а є хватка, прийом, метод, покинув науку, благо він може існувати самостійно і знайде собі їжу, де завгодно». «Для літератури (для гомеопатії! – прим. Авт.) еволюційна теорія особливо небезпечна, а теорія прогресу прямо-таки вбивча» О. Мандельштам.

Створення образу, а так і хочеться додати – художнього образу передбачає включення ірраціональних, інтуїтивних, творчих потенціалів людини. При цьому зв’язок явищ дійсно може бути позбавленим певної логіки. Кожен, хто починав вивчати гомеопатію і вперше відкрив Materia Medica, виявив, принаймні, роздвоєння особистості, а простіше кажучи, відчуття, що або він, або у автора психічне захворювання. Це сталося завдяки руйнуванню причинно-наслідкових відносин, ретельно створених у свідомості академічною медичною освітою. Як може бути в одному патогенезі товстий і худий, веселий і сумний, гіпо і гіпертонія? По мірі прогресу іншого мислення, що означає «новий зв’язок явищ» ніякого подиву ці факти вже не викликають, чудово вписуючись в патогенез улюбленого нами Calcium carbonicum. Можна сказати, що ЗНАННЯ Є СИЛОЮ, МИСТЕЦТВО Є ДУШЕЮ (ДУХОМ) ГОМЕОПАТІЇ. Те ж саме відноситься і до гомеопатичних ліків. Про процес їх гомеопатичної сублімації, тобто потенціювання Ганеман сказав, що це звільнення «чистого духу ліків». Для викладання основ гомеопатії часто я застосовую порівняння з пошуку ліків з роботою археолога. У багатьох музеях світу прийнято заміняти незнайдені фрагменти, частини, деталі (в гомеопатії характерні для певних ліків симптоми) індиферентною білою речовиною,чим заповнюють відсутні місця, наприклад грецької амфори. Мистецтво служить орієнтиром для археолога, відтворює втрачене. Для лікаря-гомеопата це в першу чергу клінічне «чуття» плюс психологічний аналіз.

Опис препарату в гомеопатії є свого роду спробою створення портрета речовини природи, його суті та ідеї, де образотворчими засобами служать симптоми пацієнта. Спочатку в описах фігурують лише ті симптоми, які були отримані при випробуваннях. У них немає логіки (логіки розуму), ні мотивів, ні етики (в портреті мінералу і не повинно бути нічого людського). Коли Михайло Врубель писав свого «Демона», то крім особи, в ньому не було нічого людського, тіло його було продовженням природного ландшафту.

Після етапу випробувань, патогенез препарату неминуче наповнюється проекціями поколінь гомеопатів,що несвідомо намагаються внести людські мотиви в існуючі описи, заповнити нелогічні пропуски. Портрет в результаті виходить більш чіткий і реалістичний, але має менше відношення до оригіналу. Так само, як у тесті Роршаха з плямами неправильної форми, свідомість людини прагне домалювати картину до знайомих і значущих тем. … Ймовірно, таким чином, і створюються гомеопатичні психологічні типи» М. Ляхович.

На закінчення хочеться привести слова І. В. Тимошенко: «Необхідно вчитися виконувати закон ПОДІБНОСТІ, уникаючи безплідних міркувань. Слід бачити Подібність в Матерії Медика (а не заучувати патогенези), слід брати дв реперторизацію Подібні симптоми (а не купу-малу схожих), слід спиратися на своє живе бачення проблем реального пацієнта при використанні допоміжних апаратів і програм (а не виконувати їхні залізні рекомендації)».

Творче пояснення гомеопатії її споживачам.

З давніх часів заняття медициною для її служителів передбачає певні правила поведінки з пацієнтами. Існує навіть окрема наука про це – медична етика і деонтологія. Але ніде я не зустрічав правила поведінки з лікарем (лікарями), складені для пацієнта. Адже навіть місяць (не кажучи вже про медалі) має зворотну сторону. Єдиною офіційною рекомендацією для хворих можна вважати беззастережну слухняність і визнання лікарського авторитету. Останнє слово вимовляється зазвичай представниками медицини з якимось особливим благоговінням і зниженням голосу.

Правила поведінки з лікарем дуже допомогли би в роботі самих лікарів, бо їм щодня доводиться мати справу з пацієнтами, які не вміють ні вибрати собі лікаря, ні пояснити суть своїх проблем. Це тим більш очевидно на гомеопатичному прийомі, де від спокійного і зваженого ставлення хворого до свого стану часто залежить вибір ліків і успіх лікування. Я ще раз перечитав геніальну комедію Мольєра «Мнимий хворий», в якому багатого, здорового, але довірливого дворянина опікує безліч лікарів. Вони змушують його застосовувати найнеймовірніші методи лікування, використовуючи його недовірливість і страх невиліковної хвороби. Що ж, в цьому немає нічого образливого ні для лікарів, ні для їхніх клієнтів. Шановні пацієнти! Не знаю, як щодо відчуття себе лікарем, але кожен має право і можливість одного разу стати пацієнтом. Така діалектика життя. Будучи таким пацієнтом, я і пропоную ці правила, щоб знати, як поводитися зі своїми лікарями.

Спочатку про найголовніше. Стаючи пацієнтом одні з перших емоцій, які ми відчуваємо це тривога і страх. До них приєднується почуття образи на хворобу (за що, адже я хороша людина) і бажання перекласти відповідальність за своє здоров’я на представників медицини. Це може бути і почуття провини за «незаняття своїм здоров’ям». Словом, хворобу, як королеву, супроводжує безліч «придворних». Серед них не тільки відчуття болю, дискомфорту, слабкості. Але це і відчуття ліні, незахищеності, безперспективності лікування, втрати інтересу до життя. В такому стані абсолютно неготові не тільки лікуватися, але навіть правильно сприйняти інформацію про своє захворювання.

Одна з моїх пацієнток, енергійна, вольова жінка, яка має багато різних страждань, звернулася на прийом з приводу бронхіальної астми. Її лікування виявилося далеко нешвидким. Спочатку припинилися різні нездужання, потім пішли і напади астми. Але хвороба не пішла повністю, періодично повертаючись у вигляді нападів шлункової болі і розладів травлення. Але тільки через два роки я дізнався вражаючу подробицю. Виявляється, звернутися до мене жінку змусив страх. Попередні страждання, незважаючи на їх серйозність не викликали у неї бажання лікуватися. Але незабаром після появи астми вона ненадовго опинилася в коридорі міської поліклініки, де в лічені секунди переглянула вивішену у вигляді стенду інформацію про свою хворобу. Там вона виявила, що від астми, виявляється можна померти! Страх змусив пацієнтку побачити саме ці слова. Тоді я уважно вивчив випадок і призначив препарат, одним з головних симптомів якого є почуття страху. Напади значно ослабли, але найголовніше, що жінка згадала дуже сильний дитячий страх – залишатися однією вдома. Їй тоді здавалося, що невідомі люди загрожують її життю. Вона сиділа під столом багато годин, боячись поворухнутися і піти в туалет, очікуючи приходу матері з роботи. Тепер я розраховую на успішне закінчення лікування.

Згадаємо приклади мудрих і досвідчених докторів, які, захворівши, перетворилися в недосвідчених пацієнтів, разом розгубивши свій досвід, знання і врівноваженість. Звідси відомий всім вислів: «не лікуй себе сам». Тому, перше правило поведінки з лікарем наказує хворому залишити вдома страхи і інші свої емоції і не заразитися від доктора чужими. На жаль, багато представників медицини дозволяють собі свідомо чи несвідомо використовувати страх у відносинах з пацієнтами. Пам’ятайте моторошне американське гасло часів переселення: «гарний індіанець – мертвий індіанець». У нашому випадку це звучить як «хороший пацієнт – переляканий пацієнт». Переляканий пацієнт швидко погоджується на «пересадку голови», уточнивши тільки дату операції та суму оплати.
Наступне правило можна сформулювати так: доктор не керівник, а порадник. За моїм спостереженням багатьом лікарям дуже хочеться стати головними лікарями, і якщо не для своїх колег, то для пацієнтів. Як відомо, начальник може бути інтелігентно ввічливим чи грубим, справедливим, досвідченим, але завжди залишається начальником. При цьому замість рад часто можна почути накази, і вийти з кабінету з відчуттям отриманої вказівки, написаної на рецептурному бланку, скріпленої директорським підписом і печаткою. Насправді суть того, що відбувається між лікарем і хворим точніше всього передає слово «консультація». Мені подобається, коли пацієнти кажуть так: «Мені треба з Вами порадитися». Свобода від страху, образи, почуття провини передбачає відчуття ділового співробітництва між замовником (хворий) і виконавцем (лікар).

Доктор як аурою оточений своїм іміджем і рекламою. Особливо це стосується гомеопатів, так як «людська складова» залучила в цей метод абсолютно особливих персонажів. Умовно можна виділити декілька найбільш частих варіантів. Стиль вченого передбачає наявність у кабінеті солідної бібліотеки, окулярів, строгого, але не модного одягу і меблів. Розмова ведеться з використанням наукових термінів, даних статистики, цитуванням першоджерел, сухо, але доброзичливо. Стиль народного цілителя передбачає використання простої мови, жаргону, вульгаризма і при необхідності ще більш міцних, зрозумілих народу виразів. Зовнішність і обстановка як би говорить про те, що п’ять хвилин тому лікар займався благодатною сільськогосподарською працею. Артистичний підхід повинен свідчити про винятковість таланту його володаря, який зумів проникнути в тайники людської душі і залишити впевненість в одужанні.

Лікарі у великих клініках зазвичай виглядають як частини добре відрегульованого механізму. Іноді хворий навіть до кінця свого перебування в такому закладі не може здогадатися, хто його лікуючий лікар і хто планував процес його обстеження та лікування. Ключовим словом представників офіційної медицини є слово «самий». Обстеження його пацієнти проходять на самому сучасному обладнанні, отримують найсучасніші методи лікування і ліки.

Сцену, що ілюструє подібні відносини мені довелося спостерігати в одній з країн Західної Європи. Хворий при повторному візиті до лікаря зі збентеженням повідомив про відсутність поліпшення свого здоров’я. Доктор з неприхованим обуренням і подивом сказав: «Дивно! Адже я призначив Вам найсучасніші і дорогі ліки!».

Кількість лікарів обмежена тільки станом банківського рахунку і часом. Немає ніякого протиріччя в тому, що хороші консультанти пропонують різні (часто протилежні) способи вирішення проблеми здоров’я. Ви можете лікуватися в гомеопата або лягти на операційний стіл. Вибір належить Вам, але він повинен робитися спокійно і впевнено. І це два важливих критерії його правильності. Існує традиція якоїсь «сором’язливості» перед лікарем, коли пацієнти замовчують факт їх консультації іншим лікарем. З моєї точки зору, необхідний елемент демократичного устрою суспільства – свобода вибору адвоката, архітектора, перукаря, і, нарешті, лікаря. Право вибирати здоров’я, так само як і хворобу, життя, як і смерть належить тільки Вам.

Не бійтеся бути повним невігласом щодо питань медицини. Не існує хворобливих явищ у природі людини, які не можна було б пояснити звичайною мовою і в доступній формі. Навчіться ставити Вашому доктору будь-які питання, у тому числі про рівень його оплати або компенсації за реалізацію певних медикаментів. Читати чи не читати медичну, в нашому випадку, гомеопатичну літературу? Тільки ту, яка зрозуміла, не викликає роздратування, і не підриває довіру до своїх можливостей.

Не можна не сказати ще про одну проблему – бажання багатьох пацієнтів вчепитися за доктора як за “соломинку” у лікуванні своєї хвороби. Я пропоную таким хворим помінятися зі своїм лікарем місцями і відчути, як бути чиєю-небудь «останньою надією». Замість сліпого поклоніння й обожнювання потрібна проста людська довіра. Бо доктор, насамперед теж людина. Я відчуваю вдячність Богу і молюсь за здоров’я своїх пацієнтів, коли через мене кому-небудь дарується зцілення. Але це вже зовсім особисте питання, що не має відношення до нашої теми. Проблема вибору лікаря стосується, перш за все, нашого вміння довіряти. Існує вислів, що «у кожного лікаря свої пацієнти». Справедливо і зворотне твердження – «у кожного пацієнта свій лікар».

На закінчення ризикну дати ще одну пораду, за що можу стати об’єктом критики представників всіх напрямків медицини. Довіряйте не методу лікування, а особистості лікаря. Не медицині взагалі, а певним напрямам або школі. Одна з головних умов – те, щоб лікар Вам подобався, навіть всупереч міркувань звичайної логіки.Лікарі, в тому числі гомеопати, не чужі моді, попиту, впливу ідеології фармакологічного бізнесу. Словом, вони такі ж люди, як і ми з Вами.