А.Попов ГОМЕОПАТИЧНЕ ЗАГОСТРЕННЯ: МІФ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ?

gomeopatiya

Яким чином пов’язана висока ефективність гомеопатичного лікування та феномен гомеопатичного загострення? Спершу маємо звернутися  до поглядів самого Ганемана щодо ідеалу лікування, які можна знайти у початкових параграфах “Органону лікарського мистецтва”. Зокрема, це параграф 2: «Ідеал лікування – це відновлення здоров’я швидко, м’яко, назавжди; прибрати або знищити хворобу повністю найбільш коротким, надійним та якомога безпечнішим шляхом, згідно зрозумілим принципам». У дискурсі нашої теми може бути цікавим переклад слова «gently». Його можна інтерпретувати як м’яко, ніжно, обережно, тендітно, помірно, спокійно. З іншого боку, поняття «permanently» означає постійно, на довгий термін, назавжди. Ці дефініції варто використовувати, щоб до кінця усвідомити сенс наведеного вище висловлювання Ганемана. Отже, гомеопатичне лікування має перебігати без загострень, себто “м’яко, тендітно, обережно, помірно, спокійно”, «найбільш безпечним шляхом». В той же час «постійно, надовго» або «назавжди».

Віддзеркаленням пошуків Ганемана щодо цієї терапевтичної формули були його нескінченні експерименти з різними розведеннями, вінцем яких було створення ЛМ-потенцій. «Наскільки мізерною має бути доза слушно призначеного гомеопатичного препарату для досягнення найкращого терапевтичного результату? …Це можна усвідомити тільки за результатами чистих експериментів, неупередженого спостерігання, з’ясування чутливості кожного окремого пацієнта» (параграф 278). Накопичений опісля Ганемана терапевтичний досвід  дозволяє стверджувати, що підвищення висоти розведення (або застосування революційно нової шкали ЛМ) не вирішило проблему лікування без загострень. Подібну помилку зробив засновник української гомеопатії Д.В.Попов: «Починаючи з 1964 року, я почав активно переглядати дозування багатьох ліків, до чого мене підштовхнули спостереження за численними випадками загострень патологічного процесу». «Для багатьох ліків …малі дози (які начебто не викликають загострень, але мають терапевтичний ефект – прим. автора) вже знайдені, для деяких вони ще невідомі, дослідження тривають».

Спираючись на клінічний досвід багатьох поколінь класичних гомеопатів, можна стверджувати, що гомеопатична практика, що повторюється, без загострень неможлива, із-за не недосконалого знання законів взаємодії біологічного об’єкту і динамізовних ліків. Своєрідним віддзеркаленням цієї проблеми є визначений ще Ганеманом феномен «надчутливих пацієнтів». Саме цим феноменом і Ганеман і згодом Кент пояснюють «провали» в стрункій теорії лікування без загострень. «Навряд чи є хоч одні гомеопатичні ліки, навіть правильно підібрані. які не викликали б у дуже чутливих пацієнтів дуже легке погіршення або невеликий новий симптом.» (Органон, параграф 156). «Надчутливі люди, що отримали повторні дози подібних препаратів мають лікувальну хворобу». «Ви повинні уникати призначення таким пацієнтам ліків в 1000 потенцій або ще вищих, а користуватися 30 і 200 СН» (Дж.Т.Кент). Проблема полягає в тому, що не визначені маркери, що визначають «гіперсенситівность» організму при його взаємодії з тією або іншою речовиною за законом подібності. Критерії, що визначають імунну відповідь, алергічну сенсибілізацію, загальну і тканинну реактивність, виявилось, знаходяться поза гомеопатичною парадигмою.

Але що ж тоді може викликати потенційована речовина, як не симптоми властиві пацієнту (його справжній хворобі, минулим захворювань) і (або) симптоми, характерні для лікувального патогенезу самої речовини? На жаль, трактування Ганеманом гомеопатичних загострень вкрай заплутане. Він дозволяє собі використовувати два терміни «гомеопатичне загострення» і «лікувальна хвороба» не проводячи між ними чітких відмінностей. Загострення може спостерігатися відразу після прийому препарату і в кінці курсу лікування. Загострення може бути «дуже легким» і «украй важким». «Дуже великі дози правильно вибраної гомеопатичної речовини можуть загрожувати життю хворого або зробити хворобу некурабельною» (Органон, параграф 276). Ще більш заплутує ситуацію параграф 249, де Ганеман називає загострення дінамізоване, що викликала, лікувальна речовина що діє поза гомеопатичною парадигмою (закону подібності): «Кожні ліки можуть викликати нові і можливо хворобливі, заподіюючі занепокоєння симптоми не характерні для випадку, і що не приводить до реального поліпшення тоді вони не можуть вважатися гомеопатичними (параграф 249).

Ганеман розрізняє два основних типа загострень: посилення наявних хворобливих проявів і поява нових симптомів (параграфи 158, 159). Нові симптоми, в свою чергу можуть бути «симптомами самої хвороби, які раніше не виявлялися або дуже рідко виявлялися.» (параграф 180), або «не характерні для випадку» (параграф 249), або є «поверненням старих симптомів» (параграф 280). Не характерні для випадку, нові симптоми при загостренні Ганеман вважає найбільш несприятливими, для їх купірування виникає ідея застосування антидотів.Уявлення Ганемана резюмував Кент: «Препарат при загостренні не може викликати у людини не властивих йому хворобливих станів, за винятком надчутливих до цього засобу людей».

На мою думку, при виникненні загострення на вплив потенційованої речовини не може бути симптомів, не характерних для випадку. Відома ідея Д. В. Попова, який мріяв створити фармакологію гомеопатичних загострень з метою переперевірки гомеопатичних патогенезів. Тому слід говорити не про феномен «надчутливості», а про широко змінюючу чутливість різних пацієнтів до потенційованих препаратів, яка найчастіше визначається у ході гомеопатичного лікування і (або) випробування.

Спробуємо підійти до цієї теми з суто клінічних позицій. Я довго розмірковував над визначенням самого поняття «загострення». В результаті воно з довгого перетворилося на коротку дефініцію: гомеопатичне лікувальне загострення – це симптом ( симптоми), викликані впливом потенційованої речовини. З цієї точки зору немає різниці між застосуванням гомеопатичних ліків з терапевтичною метою і лікувальним випробуванням, які доповнюють один одного в історичному процесі розвитку гомеопатичного лікознавства. Не випадково Д. В. Попов у своїй Materia Medica в описі кожного препарату вживає вираз: «загострює ті чи інші симптоми».

Важливим для клінічної практики розмежуванням є виділення Т. Д. Попової (1994) декількох типів гомеопатичних загострень, а також зв’язок загострень із законами Герінга (за класифікацією Н.К.Сімеонової 1997). Різниця в частоті загострень, що спостерігаються у різних лікарів навіть одного напрямку чи школи викликана відсутністю єдиного визначення цього явища. На практиці дуже важливо виробити методику обліку загострень. Увага лікаря при повторній консультації спочатку зосереджується на можливій терапевтичній ефективності, і лише потім, особливо у випадках маловиражених симптомів приділяється феномену загострення. Із загостренням доктора найчастіше починають «працювати» коли воно надмірно турбує пацієнта, або коли воно швидко не призводить до наміченого результату. На мою думку, гомеопатичних загострень набагато більше, ніж прийнято вважати. Головна перешкода до виявлення загострень – відсутність інтегрального бачення пацієнта в результаті вузьконаправлених дій у межах своєї лікарської спеціалізації та нехтування законами Герінга. Не сприяє проясненню даного питання відносно рідкісні гомеопатичні консультації і неповне взаєморозуміння між лікарем і пацієнтом. Справедливість цього положення можна підтвердити за допомогою такого простого прийому, як ведення пацієнтом щоденника самоспостережень, коли частота загострень значно зростає.

Отже, знову поставимо собі питання, винесене на початку даної роботи. Як пов’язані високоефективне гомеопатичне лікування і явища лікувального загострення? Одне з кардинальних питань – прогноз при виникненні загострення. По Ганеману він сприятливий у разі легкого посилення або наявних симптомів, або симптомів старої хвороби. При появі нових,що не належать до нагоди симптомів або різкому характері загострення – не сприятливий. Ці відмінності добре резюмував Ст. А. Лінде (1998). Якщо позиція Ганемана щодо лікування без загострень є диференційованою, то думка Кента відрізняється граничною ясністю: «Реакції хворого… бувають дуже виразними і болючими, але щоб одужати, він повинен пройти через ці страждання. …Найстрашніше, коли лікар …дає інші ліки, знімає первинне погіршення, але посилить захворювання».

Розвиток сучасної гомеопатії пішов по шляху введення значної кількості нових, часто недостатньо випробуваних препаратів, розвитку психоаналітичних методик. Але питання про лікарську тактику при загостренні так і не знайшло свого розвитку, за винятком пропозиції використовувати закони Герінга для оцінки симптомів,що виникають при загостренні (Г. Келер 1989, Н.К.Симеонова 1997 та ін). «Стандартна тактика» у вигляді скасування спрвокувавшого загострення препарату та очікування позитивного терапевтичного результату, як і призначення антидоту при надмірній реакції не може бути визнана достатньою. Використання феномену гомеопатичного загострення видається мені найбільш творчою та відповідальною частиною гомеопатичної терапії. Загострення повинно відповідати позитивному терапевтичному результату за умови високої кваліфікації лікаря-гомеопата.

Розглянемо необхідні для цієї умови:
1) Практика призначень одного препарату (або декількох ліків із значними інтервалами в часі).
2) Ретельний облік пацієнтом симптомів, що виникають після прийому ліків, і можливість постійного контакту з лікарем. Достатня інформованість пацієнта про гомеопатичну доктрину.
3) Стабільна гомеопатична практика (кількість повторних пацієнтів складає не менше 70% від загального числа, є пацієнти з числом консультацій 10 і більше разів).
4) Використання плацебо і психологічних методик, що дозволяють відрізнити загострення від психологічної індукції в акцентуїрованних осіб.
5) З’ясування чутливості пацієнта за допомогою вживання різних розведень, починаючи з відносно низьких до високих і надвисоких, включаючи ЛМ-потенції.
6) Аналіз виниклих симптомів, по-перше, з точки зору їх відповідності патогенезу призначеного препарату, по-друге, їх відповідності конституції пацієнта і його спадкової схильності. У третіх, виниклі симптоми повинні аналізуватися з точки зору законів Герінга.
7) Наявність достатнього клінічного досвіду, щоб оцінити силу, глибину і взаємозв’язок між різними симптомами лікувального загострення і терпіння, щоб довести випадок до свого завершення (прикладом чого може служити практика Д.В.Попова)*. На закінчення хочу привести декілька попередніх виводів або висновків. Загострення є безумовний успіх у лікуванні (але не його потенції), що дозволяє увійти в «контекст» закону подібності (зцілення штучною хворобою). У цілому ряді випадків, значні успіхи у лікуванні серйозної патології були отримані у випадках тривалих, надмірних, часом драматичних загострень. Відмінність між типами загострень умовно, але найбільш сприятливий прогноз мали загострення симптомів минулих захворювань. Чим гострішою і критичнішою була клінічна патологія, тим менш вираженим було загострення (і навпаки). Загострення в більшості випадків відповідали законам Герінга. Вживання стандартних антидотів не мало клінічного ефекту. Для кожного пацієнта при загостренні необхідна потенція повинна підбиратись індивідуально. Поспішна зміна препарату часто є наслідком невпевненості лікаря або психологічного тиску з боку пацієнта. Загострення мало передбачені і не мають кореляції з висотою потенції або походженням гомеопатичного препарату.

Випадки з практики Д.В.Попова.

Починаючи з 1964 року, я став активно передивлятися дозування багатьох ліків, на що мене наштовхнули в основному спостереження над багаточисельними випадками з загостреннями хворобливого процесу. Causticum – одне з перших ліків, узяте під спостереження. Про лікування цим препаратом двох дітей я хочу розповісти. Хлопчикові 12 років, страждаючому важкою формою бронхіальної астми, був прописаний Causticum 1000 СН. Через 24 години після прийняття першої пігулки, у нього почалося запаморочення з потемнінням в очах, з’явився шум у вухах, віднялася мова, голова судорожно перекосилася управо, і хлопчик знепритомнів. У несвідомому стані почалися судорожні сіпання кінцівок, рясна слинотеча. Судорожний напад тривав 30 хвилин. Була викликана карета швидкої допомоги. Лікар, який довідався від батьків, що хлопчик страждає від тяжкої бронхіальної астми, і що до першого нападу задухи був аналогічний припадок, лікування не призначив, а поцікавився, чим лікують дитину. Батьки повідомили, що напередодні хлопчикові були дані нове ліки. Розцінивши припадок, як загострення від ліків, лікар порадив негайно звернутися до лікаря. Надалі був прописаний Causticum 2000 СН один раз в місяць. Судорожні напади не повторювалися, а прояви бронхіальної астми почали зменшуватися.

У дівчинки 9 років спостерігалася епілепсія на тлі розумової відсталості. Це був худеньке, надзвичайно рухливе, я б навіть сказав, неспокійне дитя, всі частини тіла, якого безперервно знаходилися в якомусь безладному русі. Мати повідомила мене, що у дівчинки по кілька разів в день бувають напади втрати свідомості з піною у рота, прикушенням язика, виділенням сечі. Останнім часом дівчинка знаходилася під спостереженням Московського психоневрологічного інституту, але лікування, що проводиться, не полегшувало її стану. Пам’ятаючи про попередній випадок, де тисячне розведення викликало загострення я прописав Causticum 1500 СН з частотою прийому раз в дві неділі. Другий раз я побачив дівчинку через рік. Обличчя її стало значно розумніше, безладні рухи зменшилися. Епілептичні напади повністю припинилися.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

1. Дж.Т.Кент. Лекції з філософії гомеопатії. М. – «Гомеопатична медицина». – 1998. – 223 с.
2. S. Hahnemann. Organon of Medicine. Washington, Blaine. – «Cooper Publishing». – 1982. – 270 p.
3. J. T. Kent. Lectures on Homoeopathic Materia Medica. New Delhi. – «B. Jain Publishers». – 1987. – p.4-10.
4. В. А. Лінде. Теорія міазмів Самуїла Ганемана СПб. – «Гомеопатія і фітотерапія». – 1998. – 72 с.
5. А. В. Попов. Випадок Kalium jodatum // Вісник гомеопатичної медицини. №2. – 1997. – с. 46-48.
6. Т. Д. Попова. Феномен лікарської загострення в гомеопатії. // Збірник статей і доповідей – Київська гомеопатична школа. Київ. – «Випол». – 1994. – с. 35-39.
7. Д. В. Попов. Як я став гомеопатом. // Збірник статей і доповідей – Київська гомеопатична школа. Київ. – «Випол». – 1994. – 32 с..
8. Симеонова Н.До. Філософський камінь гомеопатії. – Київ. – «Софія». – 1997. – 256 с.
9. Церингер Т. Б. чи ми Можемо нашкодити? // Гомеопатія і фітотерапія. – 1997. – №2. – С. 35-37.

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.

Оставить комментарий