А.Попов ФІЛОСОФІЯ ГАНЕМАНА І ФІЛОСОФІЯ КЕНТА

6787878787

Питання філософії часто недооцінюють в силу їх нібито абстрактного або надто загального відображення дійсності. Не стала винятком і гомеопатична практика. Однак, навіть досконально вивчивши патогенези, ми часто залишаємося один на один з проблемою «важких пацієнтів», нерозуміння суті хвороби, природи людини, логіки наших дій. В таких випадках ми звертаємося до авторитетів, серед яких і засновник методу Ганеман і його видатний апологет – Кент. Чи слідує філософія Кента за філософією засновника методу? Чи потребує критичного розгляду дана тема? Не претендуючи ні на повноту її розгляду, ні на достовірність висновків, я ризикнув приступити до цього питання. Головне розходження, виявлене мною у філософії Ганемана і Кента – це визначення поняття життєвої сили.

gan

Кент формулює це явище наступним чином [1.с.8]: «Основа життєвого процесу – наявність волі і здатності мислити. Сукупність цих двох початків – волі і розуму і є внутрішньою життєвою силою, яка контролює і регулює всі процеси в фізичному тілі».

Ганеман дає наступне визначення [5.п.9]: «В здоровому стані людини подібна духу ЖС (самоврядна), двигун, одушевляючий матеріальне тіло, управляє ним з необмеженою владою і зберігає чудову, гармонійну, як для відчуттів, так і для відправлень життєдіяльність, так, що наш вічний, наділений розумом дух може вільно розпоряджатися цим живим, здоровим інструментом для вищих цілей нашого існування».

Як ми бачимо, Кент вказує на цілком конкретну «локалізацію» життєвої сили, тобто розкриває її природу (сукупність волі і розуму). Ганеман ж, підкреслює у своєму визначенні, що наш дух (значить і воля та розум) має можливість розпоряджатися тілом тільки завдяки життєвій силі, природу якої він вважає такою,що не пізнається. З цієї відмінності, як ми побачимо далі, відбуваються важливі невідповідності теорії і практики Ганемана і Кента.

any_kent

Нам добре знайоме ганеманівське визначення хвороби, як динамічне порушення життєвої сили. Які ж причини цього порушення? Ганеман Органон [5.п.16]: «Зовнішній агент… вражає життєву силу тільки тим же самим шляхом, з якого вона складається, а саме динамічним способом». Під динамічним способом засновник гомеопатії передбачає невідкритий вид взаємодії (приводячи у виносці невідомі в його час взаємодії гравітації і магнітного поля). А що ж є хворобою за визначенням Кента? «Гармонію між волею та розумом ми називаємо здоров’ям, порушення її хворобою…» [1.с.8].

Без життєвої сили людина помирає, це стверджують і Ганеман і Кент. Ганеман [5.п.10 (виноска)]: «Без життєвої сили тіло вмирає…». Кент [1.с.9]: «Людина, як особистість, визначається тільки тим, як вона мислить, що вона любить, і нічим іншим. Якщо ці дві основні частини, складові індивідуальністі будуть роз’єднані… це означає божевілля і смерть».
Сучасна медицина володіє даними, які були недоступні ні Кенту, ні тим більше Ганеману. Зокрема випадки декортикації, при яких немає волі і розуму, і, відповідно Кенту – життєвої сили, але тіло не вмирає.

Раз порушення життєвої сили являє собою відсутність гармонії між волею і розумом, то згідно Кенту: «…Лікар повинен усунути не наслідок, а причину, тобто відновити гармонію між волею і розумом, і тоді організм сам усуне порушення в органах і тканинах» [1.с.9]. Якщо це так, то логічно припустити, що інші методики,що змінюють волю і розум, ймовірно набагато більш дієві, ніж гомеопатія. З іншого боку, яким же чином гомеопатія впливає на внутрішній світ людини? Чи не відбувається заплановане вторгнення в духовне життя людини, про яку так «турбуються» адепти від релігії?

Наступний висновок Кента: [1.с.11]: «…Розлад життєвої сили, спершу проявляється психічними симптомами і тільки в кінці… з’являються зміни в органах і тканинах…». Таким же чином діють і ліки: «Всі лікарські препарати в першу чергу діють на розум і волю… впливаючи на здатність мислити або виражати свою волю і тільки потім на тканини, функції і відчуття» [там само]. Ці положення є підставою для надання переваги Кентом саме ментальних симптомів перед соматичними симптомами для гомеопатичного призначення. Це питання ми ще спробуємо розглянути більш докладно.

Друге головна відмінність філософії Ганемана і Кента – це ставлення до симптомів захворювання.

С. Ганеман [5.п.18]: «Ми можем категорично стверджувати, що повна сукупність припадків, в кожному конкретному випадку служить єдино правильним показанням для вибору підходящих ліків». [5.п.18]. Кент, відкрито не суперечачи Ганеману, тим не менш, відмовляється працювати з повною сукупністю симптомів: «Але цього недостатньо – розглядати сукупність симптомів як єдине ціле. Крім аналізу всієї сукупності слід проаналізувати кожен симптом окремо, щоб встановити його місце та позицію… Лікар повинен зрозуміти значення кожного симптому та встановити його цінність (місцевий, загальний або головний) [1.с.79]. Логічно припустити, що якщо виділяти симптоми з сукупності, за їх важливості, головуванню і т. д., то сама сукупність втрачає сенс. Симптоми, що знаходяться в сукупності і симптоми в ізольованому вигляді мають зовсім інше значення. Для прикладу можна привести симптом «непереносимість жирної їжі». З яким ступенем вірогідності він вказує на Pulsatilla? Ця ймовірність може бути визначена, як вкрай низька. Підвищити його цінність можна, використовуючи детальні характеристики симптому, в тому числі його модальності. (Наприклад, непереносимість жирної їжі у вигляді тістечок, заварного крему). Однак і в такому випадку цінність симптому залишається низькою. З іншого боку симптом «непереносимість жирної їжі в поєднанні з симптомами: «варикозне розширення вен», «порушення менструального циклу», «психічний інфантилізм» набувають зовсім іншого значення для вибору препарату Pulsatilla з арсеналу Materia Medica.

Щоб уникнути аналізу всієї сукупності симптомів, Кент пропонує таке: «Симптоми повинні бути досліджені з точки зору їх цінності характеризувати хворого в цілому. Вони повинні оцінюватися з метою виділити ті з них, які є дивними, рідкісними і особливими, незвичайними, своєрідними». «…Цінніші симптоми, що відносяться до пацієнта в цілому, ніж місцеві… По-перше, мають відношення до понять любить – не любить, бажання, пристрасті, відрази, по-друге, що відносяться до розуму, інтелекту, по-третє, що характеризують пам’ять» [2. с. 606]. Таким чином, народжується не маюча відношення до ганеманівської гомеопатії ієрархія симптомів. До обґрунтування її існування Кент призводить параграф 153 Органону. Але чи він може служити подібним обґрунтуванням?

Наведемо цю цитату повністю: «У пошуках гомеопатично діючих ліків…найбільш видатні (сильні), дивні, незвичайні, особливі (характерні) симптоми випадку особливо, майже переважно ті, на які потрібно звертати пильну увагу, тому що в них можна знайти найбільш повну відповідність з симптомами їх патогенезів…». «Більш загальні і невизначені симптоми, такі як втрата апетиту, головний біль, слабкість, порушення сну, дискомфорт та ін. не можуть бути кваліфіковані і заслуговують мало уваги, оскільки будь-хто може знайти такі в майже кожному випадку хвороби і в описі кожних ліків» [5.п.153]. У примітках до цього параграфу Ганеман вказує два імені (Беннингаузен і Яр), які заслужили його повагу у створенні характеристичних симптомів гомеопатичних ліків.

Однак у багатьох інших параграфах Органону Ганеман наполягає на звірянні симптомів ліків тільки з повною сукупністю симптомів пацієнта, нічого не кажучи про їх упорядкування будь-яким способом. Наприклад, параграфом 152: «…Серед безлічі лікарських патогенезів, може бути без труднощів знайдений єдиний, картина якого дуже подібна сукупності симптомів природної хвороби. Це і є бажані ліки» [5.п.152].

Однак Кент, категорично бачить у висловлюванні Ганемана заклик до розподілу симптомів з їх значущості: «У параграфі 153 говориться, що слід розподілити симптоми за їх значимістю для підбору подібних ліків» [1.с.183]. Кент пропонує розділити симптоми по їх природі на головні, загальні і приватні. Всі ті хворобливі прояви, на які скаржиться сам пацієнт, завжди слід відносити до категорії головних симптомів. До головних симптомів відносяться також симптоми, що характеризують організм в цілому…» «…А симптоми, що характеризують діяльність окремих органів і систем, відносяться до спільних». «Симптоми – слідства якихось анатомічних змін в органах і тканинах зазвичай відносяться до приватних…» [1.с.188].

За твердженням Кента слід шукати ліки спочатку до головних, потім загальних, потім приватних симптомів. Згідно цьому автору, симптом «нечітке бачення предметів» – приватний, якщо у пацієнта короткозорість, і головний, якщо обстеження не підтверджує цей діагноз. Але ми тепер знаємо, завдяки розвитку медицини, що відсутність чіткого бачення предметів може бути обумовлено патологією сітківки зорового нерву, зорових центрів. Але гомеопатичний симптом не може бути головним або приватним залежно від рівня розвитку медичної науки.
У лікарській практиці, наприклад, наявність симптому «грудка в області шиї» для мене послідовно веде до призначення ліків, незалежно, чи є у пацієнта зоб. Якщо ж слідувати логіці Кента, то при виявленні пухлини щитовидної залози цінність симптому різко знижується в даній ситуації (він стає з головного приватним). Ось як про це пише Кент: «Один сильно і ясно виражений головний симптом переважує всі приватні. Наприклад, симптом «погіршення від тепла» відразу виключає призначення Arsenicum album при будь-якому захворюванні» [1.с.190]. На прикладі своєї практики я не можу погодитися з цим положенням.

Стає зрозумілим ставлення Кента до так званих місцевих симптомів: «Лікар виявив пухлину… це майже нічого не дає для вибору ліків… Важливіше встановити, що людина відчуває, і що вона любить, як рухається, про що думає і т. д., тобто все, що говорить про зміни життєвої сили» [1.с.40]. Звідси його зневажливе ставлення до медичних досліджень: «Огляд… у багатьох випадках є непотрібним і навіть дурним заходом» [там само].

Таке ставлення до пацієнта навряд чи було можливо допустити для Ганемана, який, мабуть, не уявляв консультацію пацієнта без його лікарського огляду: «Пацієнт розповідає історію своєї хвороби і скарги. Родичі описують скарги, поведінку і все, що має відношення до даного пацієнта. Лікар бачить, чує і спостерігає за допомогою всіх своїх почуттів, що сталося особливого у пацієнта [5.п.84].

Статус головних мають у Кента насамперед симптоми: «…що відносяться до свідомості, особливо сновидіння, це симптоми, що характеризують менструальний період, стани, які хворий описує від першої особи…» [1.с.185]. «Такі особливі, дивні симптоми відносяться до найвищих за ступенем важливості, і два-три наявних у патогенезі особливих симптомів формують характерний образ ліків» [там само].

Особливий симптом по Кенту – це відмінна риса випадку. Він часто не має пояснення, суперечить клінічному діагнозу. Наприклад, відсутність спраги при високій температурі.

Спробуємо усвідомити на перший погляд привабливе висловлювання Кента [1.с.185]: «Необхідно вивчати хворобу не по патологічним змінам – наслідкам її дії на фізичному рівні – і не за патологічними симптомами, а за тими симптомам, які характеризують індивідуальність клінічного випадку, саме вони – мова природи, що говорить нам про суть хвороби». Стало бути, індивідуальні симптоми можуть бути виявлені лікарем тільки на ментальному, а не на фізичному рівні. На мій погляд, індивідуальність повинна розумітися як унікальне сполучення ознак, а не як наявність того чи іншого симптому на якому-небудь з так званих «рівнів організації людини».

Крім поділу симптомів на головні, загальні і приватні Кент ще й виділив симптоми за ступенем значущості (першого, другого і третього ступеня). «Симптоми 1-го ступеня важливості з’являлися у всіх або майже всіх випробовуваних…вони підтверджені повторними випробуваннями… перевірені лікарською практикою». «Симптоми 2-го ступеня з’являються далеко не у всіх випробувачів… але перевірені на практиці». «Симптоми 3-го ступеня спостерігалися в окремих випробувачів і вони не були підтверджені повторною перевіркою, але були підтверджені лікарською практикою» [1.с.192].

Таким чином, значимість симптомів – це ступінь їх достовірності. З сучасних позицій її можна легко замінити процентним співвідношенням (Pulsatilla має відчуття гіркоти у роті 37%), або виражатися іншим коефіцієнтом достовірності. На мій погляд, в патогенезах вирішується інша проблема: або ліки мають ці симптоми, або ні («так» і «ні»). Говорячи мовою статистики, це спроба замінити непараметричні критерії параметричними. Але проблема полягає в тому, що значимість симптоми набувають тільки в їхній єдності (у вже наведеному раніше прикладі- гіркота в роті, венозне розширення вен, порушення менструального циклу – разом набагато більш значущі для призначення Pulsatilla, ніж при їх окремому розгляді). При ізоляції конкретного симптому визначити його достовірність по відношенню до одного з ліків вкрай важко. Всі, хто починає вивчати гомеопатію, стикаються з дивним феноменом – здається, що є унікальний (рідкісний, незвичайний, фантастичний) симптом властивий тільки якомусь конкретному препарату. Потім наступає розчарування, оскільки знаходиться все більше і більше ліків, що мають той же симптом. Значить його цінність (достовірність) для пошуку ліків знижується і знижується по мірі накопичення наших знань. Те ж саме відбувається з тими, хто бере на себе працю викладати патогенези.

Можна припустити, що поділ ментальних симптомів на категорії стався, мабуть, під впливом ідей Сведенборга. Сведенборг представляв ієрархію людини наступним чином: душа і воля – це унікальне, єдине (те, що Кант назвав ноумен). Розум, інтелект – особливе, уяву, пам’ять, бажання – загальне.

Тепер розглянемо уявлення Ганемана і Кента про напрямок руху симптомів. Ганеман не дає абсолютно чіткого формулювання того, що згодом справедливо було названо законами К. Герінга (проте, як зазначає В. О. Лінде [8.с.58]: «…більш правильно, даний алгоритм розглядати як закон Ганемана-Герінга»).

Кент, не піддаючи сумніву дані закони, допускає у своїх висловлюваннях протиріччя між власними поглядами на розвиток в організмі хвороби: «Прогресування хронічних хвороб йде зовні всередину, від периферії до центру. Всі хронічні хвороби проявляються зовні і потім поступово поширюються всередину» [1.с.16]. «Хвороба може розвиватися тільки в такому порядку – від центру до периферії. У зворотному порядку захворювання розвиватися не може» [1.с.26]. Так в якому ж напрямку розвивається хвороба?

Крім того, Кент використовував один із Законів Герінга (рух симптомів при правильному лікуванні зсередини назовні) для виправдання свого припущення про те, що ментальні симптоми повинні зникати першими в процесі лікування. Важко припустити, що саме це мав на увазі Герінг.

Необхідно відзначити, що в одній зі своїх мало відомих робіт Кент прямо вказує на відповідність органів і напрямок, в якому відбувається зцілення [4.с.28]. Дане положення, ніяк не може знайти аналогії серед положень, висунутих засновником гомеопатії. Проте, це вже тема для окремого розгляду.

Цікаво порівняти погляди Ганемана і Кента на гомеопатичне загострення, а також обговорити їх думку щодо вибору величини розведення.

С. Ганеман: «Ліки, що викликають нові, можливо турбуючі симптоми, які не дають реального поліпшення, не можуть вважатися обраним гомеопатичним способом. Якщо загострення важке, його слід зменшити застосувавши антидот як можна швидше …. Але якщо неприємні симптоми не надто сильні, належним чином вибрані ліки повинні бути дані відразу ж після помилкового варіанту» [5.п.249].

Дж.Кент: «Реакції хворого… бувають дуже виразними і болючими, але щоб одужати, він повинен пройти через ці страждання. …Найстрашніше, коли лікар…дає інші ліки, знімає первинне погіршення, але посилить захворювання» [1.с.195].

Різниця в підході очевидна. Читаючи «Органон» помічаєш прагнення його автора не тільки до надійного, але і м’якого лікування, яке він декларує в багатьох параграфах. Мені більше імпонує думка Кента, про необхідність «пройти через загострення», принаймні, у цілому ряді випадків. У цьому відношенні показовим є випадок призначення Kalium jodatum, який викликав важке загострення у вигляді гнійного дерматиту, потім флегмони передпліччя. Це загострення, не було своєчасно оцінено, як таке. Пацієнтка не тільки не отримала інше призначення, але і вперто продовжувала прийом препарату. Завдяки цьому було досягнуто абсолютно чіткий позитивний ефект щодо важкої форми ревматоїдного поліартриту [9].

Наступні (за Ганеманом) покоління гомеопатів не раз намагалися відповісти на запитання, від чого ж залежить тяжкість загострення. Засновник гомеопатії не дав прямої відповіді, надмірну реакцію на ліки, пояснивши існуванням надчутливих пацієнтів. На думку Т. Д. Попової, яка співпадає з багатьма видатними сучасними гомеопатами феномен лікувального загострення – явище непередбачуване [10]. На думку ж Кента: «Вираженість загострення не залежить від тривалості захворювання. …А залежить від ступеня тяжкості патологічних змін в органах і тканинах…» [1.с.196].

Як же співвідносяться висота розведення і ступінь вираженості лікувального загострення? Це питання, не дивлячись на уявну простоту досі не знайшло однозначної відповіді. Кент висловлює з цього приводу таку думку: «…Чим вище розведення, тим глибше діє препарат». «При хронічних захворюваннях препарат слід давати в зростаючих потенціях» [1.с.73]. При цьому Кент посилається на параграф 16 «Органон»: «…Ліки будуть відновлювати здоров’я тільки тоді, коли ступінь потенціювання буде відповідати рівню порушення життєвої сили».

Згідно Кенту: «Гомеопатичне загострення при призначенні десятитисячних потенцій коротке і чітке: загострюються тільки патогномонічні симптоми хвороби, а загальний стан поліршується. Гомеопатичне загострення сильне і тривале визивають низькі потенції» [1.с.201].

Таке враження, що «крапку» в дискусії про співвідношення величини розведення і ступеня загострення поставив ще сам Ганеман, незважаючи на величезну кількість, часом діаметрально протилежних думок на цей рахунок. «Наскільки мала повинна бути доза правильно обраних гомеопатичних ліків, щоб вона була в змозі лікувати хворобу найкращим чином? Для вирішення цієї проблеми, для встановлення в гомеопатичної терапії яка доза є достатньою і в той же час дієвою найбільш ніжно і швидко недостатньо однієї теорії, як це може здатися. …Тільки чистий досвід, ретельне спостереження за чутливістю кожного пацієнта може встановити це в кожному індивідуальному випадку» [5.п.278].

Цікаво, що історії було завгодно розпорядитися так, що Кент не побачив шостого видання «Органону», написаного до його народження. Він помер в 1916 році, а повна версія шостого видання вийшла лише в 1922 році. Кенту не було знайоме існування багатьох теоретичних нововведень Ганемана, в тому числі запропоновані їм для практики ЛМ потенції. Він створив свою серію розведень: 30-200-1000-10М-50М-СМ-ММ, назвавши їх октавами, в серії рівнів або ступенів [4.с.23]. Крім того, Кент встановив відповідність величини розведення і напрямки дії гомеопатичних ліків. На його думку, високі та надвисокі розведення діють на дух, середні на розум і почуття, а низькі на тіло. Така схема, безумовно, не має ніякого відношення до поглядів Ганемана.

Відомо вислів лікаря Річарда Фокса про те, що якщо б Кент ввів у вживання ЛМ потенції, він без вагань зробив би ще більше неординарних робіт. Сам Ганеман сказав з цього приводу вельми лаконічно: «Я пропрацював Д потенції, але був незадоволений, я розвинув С потенції, але так само залишився незадоволений, потім я створив ЛМ потенції і тепер я майже задоволений».

ВИСНОВОК

Звертаючись до «нематеріальної складової» хвороби, непізнаваної по своїй суті, Кент почав досліджувати її прояви і якоюсь мірою відійшов від медицини. Він знехтував вивченням тіла, що давали, на його думку, незначимі, приватні, не потрібні для призначення гомеопатії симптоми, відмовився від вивчення анатомії, фізіології, проведення об’єктивних досліджень. Але він залишився лікарем в оцінці результатів своєї діяльності. Кент став шукати джерело хвороби, звернувшись до рівня психіки, душі, духу: «…Найбільшу увагу лікар-гомеопат повинен приділяти саме неправильному мисленню, так як воно є причиною всіх патологічних станів. Необхідно насамперед чітко визначити ментальні симптоми і спробувати встановити причину захворювання, яка практично завжди є порушенням психіки, а зміни,що з’явилися в органах і тканинах – лише наслідок…» [1.с.34]. Він захотів звернутися до області невідомого, від чого категорично відмовився Ганеман). Яку роль в цьому зіграли уявлення Сведенборга і містика важко сказати, але їх вплив не підлягає сумніву. З цього народилася ідея переоцінки значущості різних симптомів і відповідного перегляду концепцій випробування і призначення ліків.

«Гомеопатію Кента», або як ще прийнято називати «кентіанство» важко вважати прямим продовженням «гомеопатії Ганемана». Головною їх відмінністю можна вважати ставлення до поняття життєвої сили. Для Ганемана це предмет непізнаваний спочатку (духоподобный), що представляє таємницю життя. Для Кента життєва сила це сукупність двох початків – волі і розуму.
Реперторизация, введена Кентом в широку практику залишилася явищем неоднозначним, бо побудована на принципі ієрархії симптомів,які не мають прямого відношення до уявлень Ганемана про сукупності симптомів. Очевидно, для самого Кента вона являла собою явище зовсім інше, ніж для багатьох сучасних гомеопатів, бо Кент досконало знав Матеріа Медіка. Ризикну припустити, що реперторизация дозволила професійно відбутися не дуже хорошим гомеопатам і особам, які не мають медичної освіти.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

1. Дж.Т.Кент. Лекції з філософії гомеопатії. М. – «Гомеопатична медицина». – 1998. – 223 с.
2. Дж.Т.Кент. Реперторій гомеопатичних ліків. Новосибірськ. – «Книжечка». – 1997. – с. 606-611.
3. Е. Герасимова, В. Бєлік. Два закону гомеопатії і місце «подібності» в їх структурі // Український гомеопатичний щорічник. Т. III. – 2000.
— с. 92-95.
4. А. Богачук. Кент і Сведенборг // Вісник гомеопатичної медицини. №4. – 1995. – с. 13-30.
5. S. Hahnemann. Organon of Medicine. Washington, Blaine. – «Cooper Publishing». – 1982. – 270 p.
6. E. Galen. Kent’s hidden links: The influence of Swedenborg on homoeopathic philosophy of James Tylor Kent // Homoeopathic Links. V. 3. – 94. – p.27-30.
7. J. T. Kent. Lectures on Homoeopathic Materia Medica. New Delhi. – «B. Jain Publishers». – 1987. – p.4-10.
8. В. А. Лінде. Теорія міазмів Самуїла Ганемана СПб. – «Гомеопатія і фітотерапія». – 1998. – 72 с.
9. А. В. Попов. Випадок Kalium jodatum // Вісник гомеопатичної медицини. №2. – 1997. – с. 46-48.
10. Т. Д. Попова. Феномен лікарського загострення в гомеопатії. Київ. – «Випол». – 1994. – с. 35-39.

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.

Оставить комментарий