А. Попов: Історія гомеопатії в Україні частина 2 (більшовицький терор та радянська влада)

Гомеопатія в Україні за часів більшовицького терору та радянської влади

Радянська влада чомусь не зважилася відразу заборонити гомеопатію, але всебічно утискала гомеопатичні аптеки та приватно практикуючих лікарів. Вони гинули від голоду, холоду, хвороб, збройного насильства, експропріації, деякі емігрували. За даними відомого російського  гомеопата М.Е. Габріловіча, до 1923р. у Петрограді залишалося всього 7 лікарів–гомеопатів, в Москві – до 20–і, семеро в Харкові, по одному – в Києві та Одесі; «інших ми не знаємо», писав Габрилович у листі до видатного гомеопатичного діяча Російської Імперії К.Е. Бразоля. В цей період продовжували роботу гомеопатичні аптеки у Києві, Одесі та Харкові. Припинили діяльність регіональні гомеопатичні товариства, що існували до 1917-1919р.

Вперше після приходу до влади більшовиків питання «Про гомеопатичний метод лікування» було піднято на засіданні Колегії Наркомату охорони здоров’я РРФСР 21 вересня 1918р. Колегія не прийняла остаточних висновків. 17 квітня 1920 року фармацевтичний відділ Наркомату звернувся в головний науковий орган Наркомату – Вчену медичну раду з питанням щодо функціонування гомеопатичних аптек. Було прийнято досить своєрідне рішення: «Гомеопатичні аптеки не повинні входити до лікарсько–санітарного устрої країни, а тому не підлягають націоналізації, державні установи не мають підстави підтримувати їх або так чи інакше субсидіювати. Однак, не розділяючи вчення гомеопатів, медична рада не бере на себе права забороняти подібний підхід, хоча тримається іншої думки, чому і не вважає можливим висловитися за закриття гомеопатичних аптек”. Проте впущений услід циркуляр Наркомздраву (1920) значно ускладнив існування гомеопатичних аптек. Він зазначав: “Припинити постачання гомеопатичних аптек спиртом, ліками, іншими предметами, а також призначення кваліфікованих аптечних працівників у вказані аптеки”. Через запровадження більшовиками в 1922 році нової економічної політики, що сприяла значному пожвавленню економічного та культурного життя країни, стало ясно, що і гомеопатам необхідно шукати своє місце в нових реаліях відтепер «радянського життя» (Використані матеріали: Сорокіна М. Ю., Кестнер Інгрід: Микола Габрилович і Російське гомеопатичне співтовариство. Вестник гомеопатической медицины, 2009, №1, с.91-95).

Народний комісар Охорони Здоров’я товариш Камінський Григорій Наумович, видає у 19/II 1935 року “Інструктивний лист щодо практики лікарів-гомеопатів” вже іншого змісту. Наводимо декілька цитат: “Щодо лікування гомеопатичним методом, воно може застосовуватись кожним лікарем, який має диплом та посвідчення Всесоюзного Товариства Лікарів Гомеопатів (постанова ВЦІК та СНК від 1 грудня 1924 року, №88, ст.892)”.  “Місцеві здраввіділки не мають перешкоджати влаштуванню на кооперативних засадах колективних амбулаторій лікарів гомеопатів, якщо при цьому дотримуються всі правила, передбачені для відкриття подібних установ”. “В містах, де є значні контингенти населення, що обслуговується лікарями-гомеопатами, аптекоуправління можуть за домовленості з Товариством Лікарів Гомеопатів та з дозволу Наркомздраву в кожному окремому випадку відкривати спеціальні гомеопатичні аптеки” (Лист наводиться за оригіналом з власного архіву).

Влітку 1926 року фармацевтичний інспектор Київського окружного відділу охорони здоров’я А.М. Єремицький та контролер аптекоуправління М.Л. Бронз перевірили обидві гомеопатичні аптеки у Києві. Було з’ясовано, що аптека на вулиці Прорізній, 18 (колишня аптека Лєпковського) знаходилася у власності пані Яниславської, але власниця не має фармацевтичної освіти. Завідувач аптекою Віленкін. Аптека займала одну кімнату у приватній квартирі на другому поверсі, ліки виготовляються без належного обладнання на горілці. Не кращими були справи й у другої аптеки під керівництвом Белецького, за адресою вулиця Короленко 51 (колишня Володимирська). Ця аптека, що колись належала Березницькому розміщувалась в одній великій кімнаті з коридором та кабінетом лікаря-гомеопата Лихошерста. У коридор виходили житлові кімнати сусідів. Ревізори виявили значну кількість алопатичних препаратів, виготовлених замість належної міцності спирту на 40-градусній горілці. В результаті аптека на Прорізній припинила існування, а на Короленко 51 – залишилась (Запозичанні дані: Віталій Ковалинський: Київські мініатюри. Книга шоста, Київ, 2007, «Купола», с.531-533). 

Вважається, що в 1930-ті роки в Україні залишилася єдина гомеопатична аптека у Харкові. Позаяк має право на існування й інша точка зору. Ми знайшли в архіві Д.В. Попова лист від лікаря Є.О. Разумова датований 25 вересня1937 року. Цитуємо: “…Завтра в Київ виїде Білінкіс, він має привезти корені та підсушені ягоди фітолакки та листя Clematis vitalba. Відразу по отриманні цього листа завітайте в аптеку та переконайтеся чи зроблені з них есенції, відразу по його приїзду до Києва”. Яка це була аптека та чи мала вона назву гомеопатичної? 1941 року за спогадами сучасників гомеопатична аптека існувала, але її достеменне розташування встановити не вдалося (можливо на розі вулиць Леніна/Фундуклеївської та Франко).

DSC01132р

Грамота ударника соціалістичної праці труда – лікарю Д.В. Попову 1936г.

На початку 1930-х років (за свідченням Д.В. Попова), число київських гомеопатів сягало 30 осіб.  Головою Київської філії Всеросійського товариста лікарів гомеопатів (ВТЛГ) був І.А. Котович. Найбільш відомим гомеопатом був лікар Євгеній Олександрович Разумов. Він отримав ступінь лікаря в 1908 році. Разумов є автором статті “Керівництво до олігодінамічної тераії” (А.В. Патудин, В.С. Мищенко: Летопись Российской гомеопатии 1824-1995 — М: Российское гомеопатическое общество, 2015, с.30). Саме він, наступний представник ВТЛГ по Києву та Україні  відіграв значну ролю у подальшій долі Д.В. Попова, запропонувавши йому переїзд до Києва. Зберігся офіційний лист від Євгена Олександровича до лікаря Попова від 02.07.1935: “Зважаючи на Вашу принципову згоду взяти на себе принципову для розвитку гомеопатії в Україні роботу, що пов’язано з необхідністю Вашого перебування у Києві, науковому центрі гомеопатії на Україні, пропонуємо Вам негайно приїхати до Києва“.

У ті роки змінити місце роботи було непросто. Тому Разумов направив за місцем роботи Попова в Устинівський Райздороввідділ наступного листа: “Зважаючи на покладену ВТЛГ на доктора Попова важливу наукову роботу, пов’язану з необхідністю його перебування в місті Києві, прошу Райздороввідділ не чинити перешкод до звільнення його від службових обов’язків із займаної ним у даний час посади». Тим не менш, мабуть перешкоди виникли, бо на новому місці роботи Попову була заведена нова трудова книжка (із збереженням загального стажу), а не продовжена стара.

15.11.1935 року Дем’ян Володимирович був прийнятий на роботу лікарем в 2-у поліклініку Червоного хреста р. Києва, за адресою Андріївський спуск, 4. Треба відзначити, що медичні установи Українського Червоного хреста були організовані в 1918 році, як добровільні громадські організації. На ті часи це була потужна система медичної допомоги. У Києві налічувалося 5 поліклінік Червоного хреста. Поліклініка2 була великою, про що свідчить її реклама: «Прийом хворих від 9 ранку до 7 вечора, працюють лікарі всіх спеціальностей. Проводиться відвідування хворих вдома» (Довідкова книга «Вся Київщина» за 1928 рік, с. 222).

По два місяці Д.В. Попов вже отримав довідку за підписом директора і бухгалтера поліклініки, в тому, що працює кваліфікованим лікарем-гомеопатом (вперше з’являється слово «гомеопат» в офіційному документі) для отримання посвідки в паспортному столі.

Чимало років Разумов і Попов разом працювали і дружили, спільно вирішували проблему лікарської сировини, організувавши плантацію рослин в заміській зоні, на дачі Разумова, в містечку Боярка, вул. Нова, 32. Вони разом здійснювали поїздки в Ленінград, щоб привезти гомеопатичні розведення. Відомості про це можна знайти в архіві Д. В. Попова серед приватного листування. Євген Олександрович проживав на вулиці Арсеналу 30, квартира 11, потім, за спогадами Тетяни Дем’янівни Попової, переїхав на вулицю Павловську. Дем’яну Володимировичу вдалося вилікувати Разумова, який страждав писчим спазмом за допомогою Carbo vegetabilis.

Майже випадково я знайшов інформацію про Разумова у переліку поховань Лук’янівського кладовища: роки життя 1878-01.02.1951, ділянка №10, ряд 5, місце 17. Запис сповіщає: “Разумов Євгеній Олександрович, київський лікар-гомеопат, доктор медицини”. Нещодавно могилу Разумова не без складнощів вдалося розшукати, в буквальному сенсі пробираючись крізь зарості. Виявилося, що поруч також похована його дружина, яка померла на рік раніше. В цілому мармурові дошки, позолота та огорожа витримали іспит часом. Світлина публікується вперше.

Могила .Е.А. Разумова

Могила Є.О. Разумова ©Антон Попов 2015

Роль цієї людини в історії київської гомеопатії ще не зазнала належної оцінки. По-перше він був офіційним уповноваженим Всесоюзного товариства лікарів гомеопатів (ВОВГ) в Україні. У довідці  виданої за його підписом Д.В. Попову значиться: “Надана д–ру Попову Дем’яну Володимировичу в тому, що він рекомендується  ВТЛГ-ом як лікар–гомеопат високої кваліфікації”. По-друге, він влаштував та всіляко підтримував осередок київських гомеопатів, багато з яких працювало в медичних закладах “Товариства червоного хреста”, вочевидь мріючи про розвиток гомеопатичної практики та науки. В архіві Д.В. Попова зберігся машинописний текст його лекції “Що таке гомеопатія?”, яку Разумов читав для хворих 2-ої Поліклініки УЧХ (17 листопада 1934 року – дописано рукою). Наведемо цитату з цієї лекції: “У Києві вперше гомеопатам надана можливість працювати в державних лікарнях нарівні з представниками офіційної школи… Саме в цьому і полягає застава остаточної перемоги нашої ідеї, бо питання про переваги того чи іншого лікувального методу може бути вирішене тільки на практиці, а не шляхом теоретичних суперечок в тісному колі лікарів”.

До найближчого оточення Разумова входили лікарі-гомеопати Ольховский В.Г., Каковський А.Ф., Цибаровський М.Н., Петров В.І., Воротинцєв В.М., Лубчанська В.К., Омельчук К.С.

Каковський Антон Фомич (26.01.1871 – 03.03.1953), як сповіщає Вікіпедія, працював у Києві лікарем-гомеопатом після Другої світової війни. Народився в селі Пришивальня Васильківського повіту Київської губернії в сім’ї потомственого священика. Навчався на медичному факультеті Київського Імператорського університету Святого Володимира. В 1899 році працював лікарем в Олександрівській лікарні міста  Києва. У 1904 році захистив дисертацію на здобуття ступеня доктора медицини в Дерптському університеті. Працював у Київському Імператорському університеті Святого Володимира під керівництвом професора Ф.Р. Яновського, згодом отримав посаду приват–доцента. У період з 1916 по 1925 рік викладав у Харківському державному медичному інституті. Він першим запропонував кількісний аналіз сечі, відомий як проба Каковського-Адиса. В циклі лекцій “терапевтичної техніки” Каковський докладно пояснював, як треба себе вести з багатим   пацієнтом, щоб той не тільки став постійним клієнтом, але і сприяв приходу до лікаря не менш заможних знайомих. Зокрема, він зауважував, що заможного хворого не слід лікувати дешевими і простими засобами, бо це не справляє враження на пацієнта. У зв’язку з цим викладалися способи зробити ліки дорожчими, природно, за рахунок введення не шкідливих компонентів. (Використане запозичення з книги Г.Ю. Аронов, А.Р. Пелещук: Легенди і бувальщина київської медицини. 2001, Київ, “Століття”, ISBN 966-95952-0-7, с.155-156). Каковський є автором відомої статті “Лікування виразкової хвороби шлунку та 12-палої кишки гомеопатичним методом”, написаної 1940 року.

Андріївській узвіз, 4. У 1930-ті роки Поліклініка Червоного Хреста - перше місце роботи Д.В. Попова в Києві

Андріївський узвіз, 4. У 1930-40-і роки Поліклініка Червоного хреста – перше місце роботи Д.В. Попова у Києві

Піднесення київської гомеопатії на нову щабель пов’язане з діяльністю Дем’яна Володимировича Попова (1899–1990). Його справжнє прізвище Попович, але диплом Лохвицького комерційного училища було видано на прізвище Попов (ймовірно через Імперську політику зросійшення української мови, після Валуєвського циркуляру та Емського указу). До приїзду в Київ його загальний лікарський стаж становив 10 років і 3 місяці. З 1930 року (п’ять останніх років) д Попов широко використовував гомеопатію будучи завідувачем великий районної лікарні в селі Устинівка Кіровоградської області (тоді Зінов’євськ). Вихідні низькі розведення були отримані з Ленінграда. Тоді ж склалися його перші власні уявлення щодо гомеопатичної методології і зроблені перші записиУ січні 1935 року він їздив у Москву і був атестований комісією Всеросійського товариства лікарів гомеопатів (ВТЛГ), яка підтвердила його високу кваліфікацію в гомеопатії (Посвідчення386, 09.01.1935 за підписом голови Жаке Р Ф. та секретаря Мухіна С.А.). Таким чином, “точкою відлікуКиївської гомеопатичної школи можна вважати листопад 1935 року.

DSC01130

Посвідчення Д.В. Попова видане ВТЛГ, Москва, вул. Волхонка 3

Успішно працюючи в 2-й поліклініці УЧХ Д.В. Попов стає беззаперечним лідером серед київських гомеопатів, та поступово набуває величезної популярності як «народний лікар». «Феномен доктора Попова» полягає в тому, що він примудрився зберегти приватну гомеопатичну практику до 1960 року, а за життя прийняв близько мільйона пацієнтів. У його трудовій книжці, не зважаючи на відсутність відповідного фаху, було записано «лікар-гомеопат». Він єдиний гомеопат Радянського Союзу, нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора, його ім’ям названо вулицю в місті Ірпінь Київської області, де був розташований його заміський будинок. Він виховав цілу плеяду учнів – і все це за умов постійного тиску і пригнічення (згадаємо лише наказ № 610 міністра охорони здоров’я СРСР, академіка Бориса Васильовича Петровського, виданий 07.08.1968. Ним було заборонено навчати гомеопатії, друкувати будь-яку літературу, створювати гомеопатичні товариства, а також використовувати цілу низку гомеопатичних ліків).

«Недоторканість» лікаря Попова можна пояснити його надзвичайною популярністю, й тим, що серед його пацієнтів були радянські високопосадовці та члени Політбюро ЦК КПУ. Гомеопатія взагалі, а високі потенції ліків зокрема, не вкладалася в марксистсько-ленінську матеріалістичну ідеологію. Індивідуальний принцип підбору ліків контрастував з «утворенням нового історичного суспільства – єдиного радянського народу», а приватна практика у 60-ті роки мала вважатися пережитком капіталізму. Спадщина Д.В. Попова створила передумови для створення визнаного у світовій гомеопатії явища – Київської гомеопатичної школи, яка має власні принципи в межах класичної гомеопатії. Особливістю цього напрямку є використання високих та надвисоких потенцій гомеопатичних ліків. Саме лікар Попов, починаючи з матеріальних, десятичних розведень (Х), поступово опанував та ввів у практику надвисокі сотенні (С) динамизації. Ось цитата з відповіді Д.В. Попова на лист індійського гомеопата Н.Х. Митри: “Я прихильник застосування високих розведень, так як вважаю потенціювання головною сутністю гомеопатії. Довгий час я користувався потенціями в межах 30–200СН. В останні роки я з успіхом застосовую розведення більш високі, до 10.000 СН. Більшість гомеопатів Києва також користується високими потенціями” (Вестник гомеопатической медицины, 2006, №2, с.83).

Дем’ян Володимирович Попов брав участь у радянськопольській війні 1939 року в якості хірурга військового госпіталю, спочатку в НовоградВолинському, а після анексії Польщів Ковелі. Після демобілізації повернувся в Київ.

Поліклінііка на Хрещатику, де працював Д.В.Попов у 1950-1960-ті роки

Лікарня Сталінського району з поліклінікою на Хрещатику (1-а міська), де працював Д.В. Попов у 1940-41 ти 1950-1960 рр.

01.01.1940 р. Д.В. Попов переходить на роботу в 1-у міську поліклініку Києва на посаду лікарягомеопата і працює там до 21.07.1941 (згідно трудовій книжці), хоча він був мобілізований у перші дні війни. Відомо, що в липні 1941 року д Попов перебував в Житомирі, будучи хірургом військовопольового госпіталю. Дуже швидко він стає головним хірургом госпіталю, мабуть завдяки досвіду роботи в сільських умовах, з мінімумом ліків та інструментів для операції, на відміну від колег, які звикли до комфорту міських клінік.

15 вересня 1941 року в складі Південнозахідного фронту (616 тисяч особового складу) хірург Попов потрапив в німецьке оточення. Під час бойових дій отримав важку контузію, наслідки якої виявлялися тривалий час. У селі Вороньки (Полтавська область) Дем’ян Володимирович в сільській школі організував шпиталь для поранених бійців радянської армії. Він залишався тампоки останній поранений зміг пересуватися самостійно“. Того часу фронт пересунувся на схід, німецькі частини змінили румуни, більш лояльні до місцевого населення.

Д Попов приходить пішки в рідне село Гапонівку, де в той час мешкає його сестра Парасковія  Андріївна і знаходиться донька Тетяна, що невчасно виїхала з Києва до тітки на канікули. Потім він приймає рішення пробратися в окупований Київ, де працює два роки лікаремгомеопатом (Київ звільнений радянською армією 6 листопада 1943 року). Одним з перших розпоряджень окупаційної влади був наказ всім приступити до роботи. Хто не мав реєстрації і не працював вважався саботажником, за що належало насильницьке переміщення на роботи в Німеччину або розстріл. У відповідності з цим, головний лікар Києва 7 жовтня 1941 року видає розпорядженнявсім лікарям пройти реєстрацію і приступити до роботи (Київ: 1941-1943 фотоальбом, упорядник Д.В. Малаков, с.76, 162).

Рисунок1

Володимирська 47 (2015 рік)

Місце роботи Д. В. Попова в окупаціїполіклініка на вулиці Великій Володимирській 47 (колишня поліклініка Українського Червоного хреста на Короленка 47 – більшості вулиць були повернуті дореволюційні назви). За дивним збігом обставин, через багато років, в листопаді 1988 року в цьому, вже потребує капітального ремонту приміщенні відкриється перша в Україні гомеопатична поліклініка. На її відкритті був присутній 89річний доктор Попов

Через 10 днів після визволення Києва Дем’ян Володимирович вже працює в поліклініці Червоного хреста Залізничного району. 01.11.1944 він був зарахований на посаду лікарягомеопата до лікарні Ленінського району. 08.01.69 переходить в Київську міську клінічну лікарню імені Жовтневої Революції. Звільнений 03.09.1986 з виходом на пенсію.

Перша спроба відкрити гомеопатичну госпрозрахункову поліклініку відноситься до 1957 року (забігаючи наперед зауважимо, що вона вдасться тільки у 1988 році). Невідомо хто був ініціатором цієї фундації. Цікаво те, що Міністерство Охорони здоров’я УРСР начебто не було проти, але звісно послалося на відсутність вільних приміщень. Провалилася і інша авантюра від березня 1962 року – бажання Московського обласного науково-медичного товариства засновати свою філію у Києві. З цією метою до столиці радянської України прибув тодішній голова Московського товариства – В.І. Рибак.  Позаяк офіційно працюючих гомеопатами київських лікарів (три особи) не вистачило для обумовленої статутом кількості засновників (10 членів).

В Архіві Д.В. Попова збереглася копія його листа, адресованого до Правління Наукового Товариства Лікарів Гомеопатів м. Москви від 16.03.1961р. У якому він повідомляє, що відмовляється бути “уповноваженою особою по місту Києву”. Та додатково сповіщає, що “У Києві при районній лікарні Ленінського району існує гомеопатичний прийом, який ведеться двома лікарями – Поповим Дем’яном Володимировичем та Поповою Тетяною Демьянівною. Щомісяця консультується більше 1000 хворих. Існує декілька лікарів, працюючих у різних лікувальних закладах Києва, які періодично прописують гомеопатичні ліки. Працює гомеопатична аптека. Лікар Цибаровський, багато років працюючий у гомеопатії вийшов на пенсію. Щодо Львову та Одеси – відомостей не маю”. Також з архіву маємо цікаву довідку, вочевидь підготовану для подання якомусь медичному керівництву: Попов Д.В. прийняв у 1964 році 7217 хворих, Попова Т.Д. – 4736 пацієнтів. Слід відзначити велику популярність цього прийому, а також своєрідний порядок потрапляння хворих на консультацію, вигаданий управлінцями радянської медицини. Надамо слово сучасникам:

Поліклінка лікарні імені Жовтневої революції. Місце роботи Д.В. Попова 1969-1986

Поліклініка лікарні імені Жовтневої революції, місце роботи Д.В. Попова 1969-1986 рр.

“Офіційно потрапити на прийом до лікаря-гомеопата було далеко не простою справою. Спочатку слід було принести в реєстратуру поліклініки лікарське направлення на гомеопатичну консультацію та виписку з історії хвороби не просто з діагнозом, а детальну, зі свіжими лабораторними аналізами, а також рентгенівський знімок і електрокардіограму. А спробували б ви взяти в ті роки в районній поліклініці направлення на консультацію до лікаря-гомеопата, та ще й з детальною випискою з історії хвороби! Природно, що в реєстратурі всіляко чіплялися до поданих документів, так як бажаючих було забагато. На тих, хто подолав цей бар’єр, заводилася особлива консультаційна карта і щасливчик отримував талон на прийом, який повинен був відбутися через два–три місяці. Досвідчені люди відразу ж прямували з цим талоном до головного лікаря поліклініки. Там вони, спираючись на свою особливу цінність для радянської влади, або колишні заслуги, або важку хворобу, обмінювали його на інший, щоб потрапити на прийом раніше, як кому вдавалося. Була, зрозуміло, і категорія осіб, яка одержувала талон на найближчий прийом, без тяганини і черги. Як же без цього?”  (Ю.Померанцев: Спогади про Демяна Володимировича Попова, Вісник гомеопатичної медицини 2006, №1, с.97-99).

Вкрай негативне відношення до гомеопатії вищого медичного керівництва СРСР 1960-1970-х років добре ілюструє лист дійсного члена Академії медичних наук академіка В.В. Закусова до заступника Голови Вченої Медичної Ради Міністерства охорони здоров’я СРСР доктора медичних наук Галкіна В.А. Ось витяг з цього листа (цитата зі статті А. Коток МОЗ СРСР проти гомеопатії, Вісник гомеопатичної медицини, 2010, №1, с.58-61): «Своє ставлення до гомеопатії я неодноразово висловлював у багатьох виступах і пресі, зокрема, разом з багатьма іншими медиками у відкритому листі, опублікованому в газеті «Известия Советов депутатов трудящихся СССР» 8 квітня 1960 р., №84 (13320) під назвою “Помилкова мудрість гомеопатії”. …Цілком очевидно, що ніякої нової критики гомеопатії не потрібно, а необхідні адміністративні заходи для ліквідації гомеопатії в СРСР».

DSC01012

Д.В. Попов – керівник гомеопатичних семінарів, під орудою Комітету в справах фізичної культури та спорту. Київ, 1974р.

Апофеозом реакційності став Наказ Міністра охорони здоров’я СРСР №610 від 7 серпня 1968, міністра Б.В. Петровського “Про посилення контролю за роботою і регламентацією подальшої діяльності лікарів–гомеопатів і застосуванням у лікувальній практиці гомеопатичних лікарських засобів“. Наказ в першу чергу майже унеможливлював діяльність Московської обласної гомеопатичної поліклініки, через виявлені численні недоліки, не надання потрібної допомоги онкохворим, хабарі, відсутність діагностичного обладнання тощо. Але далі він також утискав загальне становище гомеопатів: «…Наскільки діяльність лікарів–гомеопатів проводиться безконтрольно, свідчить наступний факт. У місті Києві лікар–гомеопат Попов Д.В. організував і проводить у Палаці спорту семінари з “теорії і практиці” гомеопатії». В наказі наводилася інші факти аналогічних порушень. Тому: «Заборонити гомеопатичним поліклініками та відділеннях поліклінік здійснювати підготовку лікарів–гомеопатів, як це на разі практикується…». Невдовзі удару зазнала і гомеопатична фармація: наказ №240 від 8 квітня 1969 року, яким було заборонено використовувати 26 гомеопатичних препаратів: 1. Мурашині яйця, 2.Холестерин, 3. Каустик Ганемани, 4. Червоний корал, 5. Кошеніль, 6. Молюск, 7.Морська зірка, 8. Сучье молоко, 9. Отрута коралового аспіда, 10. Отрута жаби, 11. Отрута ланцетоголової куфії, 12. Звичайна гадюка, 13. Настоянка кокка, 14. Настоянка павука-хрестовика, 15. Настоянка американського картопляного жука, 16. Настоянка американської вонючки, 17. Настоянка морської губки, 18. Настоянка мокриці, 19. Настоянка тарантула, 20. Настоянка помаранчевого павука, 21. Настоянка коноплі посівної, 22. Настоянка каракатиці, 23. Отрута гримучої змії, 24. Кураре (нативний), 25. Аконіт, 26. Уран азотнокислий.

Типовий самодрук київських гомеопатів 1983 року

Типовий самодрук київських гомеопатів 1983р.

Щодо згаданих семінарів у «палаці спорту», надамо слово учаснику подій (Ю.Померанцев: Спогади про Демяна Володимировича Попова, Вісник гомеопатичної медицини 2006, №1, с.97-99). «…Нам пощастило. На посаду головного лікаря Республіканського лікувально-фізкультурного диспансеру була призначена жінка, яка працювала перед цим інструктором ЦК з питань медицини. Ходили чутки, що Олександра Карпівна, в силу колишньої роботи і міцних зв’язків у верхах, здатна на самостійні сміливі рішення. В результаті я зміг вручити Дем’яну Володимировичу офіційний лист, у якому керівництво Республіканського лікарсько-фізкультурного диспансеру МОЗ України просило його прочитати цикл лекцій щодо застосування гомеопатичних препаратів у практиці спортивної медицини для спортивних лікарів, які працюють зі збірними командами республіки… Залишалося знайти місце для проведення занять. Виручив головний лікар центрального республіканського стадіону Євген Петрович Грибов, який, як виявилося, теж цікавився гомеопатією. Склад групи спочатку не перевищував 10 осіб. Це дійсно були лікарі збірних команд республіки. Але поступово ми стали «обростати» лікарями інших спеціальностей…». Незважаючи на заборону перших семінарів, вони все ж таки в Києві проводилися, зокрема у 1974 році з ініціативи Комітету у справах фізичної культури та спорту.

У Варшаві, 1966 рік

Варшава: Соколовський та Попови, 1966р.

У 1966 році відбувся єдиний за життя Дем’яна Володимировича Попова (разом  з донькою) закордонний вояж до Польщі. Це були не просто відвідини братської соціалістичної республіки, а зустріч з польськими колегами. Поїздку влаштував комендант Києва І.Л. Дехтярьов, який, не важко здогадатися, був пацієнтом лікаря Попова. За споминами Т.Д. Попової жили в готелі “Інтурист”. Зустрічалися з осередком польських гомеопатів, який очолював пан Соколовський (за фахом не лікар). Дем’ян Володимирович зробив доповідь щодо положення гомеопатії в Радянському Союзі і зокрема в Києві, відповів на численні питання. Польським колегам ввижалося, що ситуація в СРСР з гомеопатією набагато краще, ніж у них. Вони навіть пропонували  київським колегам поїхати в їхню міністерію і зробити там промову на захист гомеопатії у Польщі. Однак цей візіт з якихось причин не відбувся.

М.О. Яковчук 1960-ті роки

М.О. Яковчук 1960-ті роки

Найпершими фаховими українськими лікарями-гомеопатами, яких можна вважати безпосередніми учнями Дем’яна Володимировича та почасти Тетяні Дем’янівні маємо вважати Маю Олександрівну Яковчук та Іну Яківну Зелікман. Вони є представницями так би мовити, “нової гомеопатичної когорти”, яка з’явилася наприкінці 1960-х років. Лікар-гомеопат Яковчук насамперед відома, як досвідчений педіатр. Вона закінчила педіатричний факультет Київського медичного інституту, працювала педіатром в спеціалізованій дитячій лікарні “ОХМАТДИТ”, потім в Інституті серцево-судинної хірургії. З 1960 року Мая Олександрівна тривалий час працювала (разом з Д.В. Поповим) в поліклініці лікарні №14 імені Жовтневої революції. Іна Яківна Зелікман співавторка (з Т.Д. Поповою) відомої монографії “Гомеопатична терапія”, одного з перших українських підручників з Матерія Медика, яку у роки “перебудови” наважилося видати видавництво “Здоров’я” (Київ, 1990). М.О. Яковчук та І.Я. Зелікман  набувши чималу популярність у пацієнтів, також зробили вагомий внесок у розбудову  Київської гомеопатичної школи. Вони неодмінні учасниці гомеопатичних семінарів, зборів, конференцій, не тільки у Києві, а й на теренах колишнього Радянського союзу.  І.Я. Зелікман авторка низки гомеопатичних статей, також певний час займалася викладацькою роботою. З-за сімейних обставин у кінці 1990 років Яковчук переїхала жити в США, Зелікман продовжила займатись гомеопатичною практикою в Ізраїлі.

І.Я. Зелікман, 1981 рік

І.Я. Зелікман, 1981р.

Про початок своєї гомеопатичної кар’єри І.Я. Зелікман власноруч написала наступний спогад (наводимо  цитату з “Київської гомеопатичної збірки”, самодрук від 1983 року: “…Це було нещодавно, це було давно, років 10-11 тому. Я тоді вчилася на семінарах, якими керували Д.В. та Т.Д. Попови… Працюючи в психіатричній лікарні я намагалася придбати практичний досвід, призначаючи гомеопатію як своїм пацієнтам, так і працівникам самої лікарні. Опитування хворого та огляд тривали нескінченно довго. Не вміючи відразу побачити головне, поверхово знаючи патогенези, я збирала купу відомостей щодо всього життя та історії хвороби пацієнта. Відтоді з цього хаосу намагалася створити струнку логічну картину причинно-наслідкових відношень та узгодити її з патогенезом препарату. На хворих це створювало приголомшливе враження. …Бесіда з останньою пацієнткою тривала лише 2 години. Коли я виписувала рецепт, вона сказала: – Оце так огляд! Я була на прийомі у Д.В. Попова, він витратив на мене 5 хвилин. Я навіть не стала замовляти ліки – ігнацію та йод. Тоді я з радістю, погордою та трепетним серцем, мовчки простягла їй рецепт на якому значилося Ignata 1000, Iodum 1000″.

DSC01120

Тривалий час Іна Яківна разом с Т.Д. Поповою працювала в гомеопатичному кабінеті в Київській обласній лікарні. Уявлення про обсяг його роботи дає звіт, зроблений І.Я. Зелікман на гомеопатичній конференції у Києві 1988 року: “Кількість відвідувань гомеопатичного кабінету склала у 1985 році – 4426, року 1986 – 5737, 1987 – 4986 осіб. Поліпшення стану здоров’я спостерігалося в 70% хворих на серцево-судинну, легеневу патологію та захворювання шлунково-кишкового тракту. Гомеопатія була ефективною в 76% алергічних страждань, 64% ендокринної патології, 60% захворювань сечовидільної системи. Найкраще вдавалося лікувати гострі захворювання. З хронічної патології було досягнуто найбільшого клінічного ефекту в терапії ревматизму та органів дихальної системи” (Матеріали зборів лікарів-гомеопатів 16-17 квітня 1988 року м. Київ. Машинописний самодрук, власний архів).    

Ось також деякі інші прізвища київських гомеопатів, встановлені з протоколів неформальних зборів київського гомеопатичного осередку в 1960-1970-ті роки: Іванова О.М., Слуцкіна С.А., Грибов, Грибоєдова, Плоткін.

Н.Д Москаленко на робочому місці, кінець 1970-х років

Н.Д Москаленко на робочому місці, кінець 1970-х років

Заслуговує на добру згадку діяльність київської гомеопатичної аптеки (вулиця Червоноармійська 47, потім 81). Особливих успіхів та розвитку аптека №12 досягла через бурхливу організаційну діяльність та особисту працю завідуючої, провізора вищої категорії Н.Д. Москаленко (1940-2001). Ніна Дмитрівна очолювала гомеопатичну аптеку з 1973 по 1997 рік. Під її орудою аптека значно збільшила номенклатуру ліків та бібліотеку розведень. Москаленко налагодила співпрацю з гомеопатичними аптеками Москви, Ленінграду, аптекою в Ризі. Саме через її сприяння у 1990-ті роки відкрилися гомеопатичні аптеки (та гомеопатичні відділи звичайних аптек) у багатьох містах України. Ніна Дмитрівна приймала участь у  розробці першої тимчасової номенклатури гомеопатичних ліків, є авторкою статей з гомеопатичної фармації, читала лекції з цього предмету.  Вона також приймала активну участь у проведенні українських гомеопатичних форумів. Цікаво, що після заборони деяких гомеопатичних ліків (наказ МОЗ СРСР №240 від 8 квітня 1969 року) Ніна Дмитрівна “взяла на себе” виготовлення заборонених ліків, під іншими назвами. Наприклад Каустикум Ганемана мав назву “Кукурбита” (в той час ці ліки ніхто ще не прописував за відсутності патогенезу).

Київ, 1984 рік

Гомеопати: лікарі та провізори. Київ, 1984р.

Зберіглася чудова колективна світлина, зроблена 1984 року, яка дає уявлення про найактивніших членів “гомеопатичного братства”. Це осередок київських гомеопатів та працівників гомеопатичної аптеки.  В нижньому ряді зліва направо: Марія Олександрівна (медична сестра Д.В. Попова, яка працювала з ним чимало років, мала складний характер і яку він, за власним зізнанням, побоювався. Але вона чудово вирішувала конфліктні ситуації з пацієнтами), Д.В. Попов, Т.Д. Попова. Верхній ряд зліва направо: Мая Олександрівна Яковчук, Олена Павлівна Полишко (фармацевт гомеопатичної  аптеки, яка працювала на прийомі рецептів), Єлізавета Лазарівна Брегман (на початку 1990-х років переїхала в Ізраїль), Аркадій Юзович Кріцберг, Ніна Дмитрівна Москаленко (провізор, завідувачка гомеопатичної аптеки), Ніна Олексіївна Жураковська, Наталія Костянтинівна Симеонова (кандидат медичних наук, асистент кафедри патфізіології Київського медичного інституту).

Щодо гомеопатії у Харкові, то в 1917-1920 роках гомеопатична лікарня та амбулаторія були закриті, така ж доля спіткала обидві міські гомеопатичні аптеки. Дивним чином (через скарги та звернення робочих заводу “Електросила”) 1925 року була відкрита невелика радянська гомеопатична аптека на проспекті Сталіна 16, якою завідував провізор Андрій Олексійович Михайлов. Відомо, що у 1938 році вона продовжувала функціонувати під його орудою. Тільки у 1982 році аптека переїхала у більш пристосоване приміщення по вулиці Руставелі 2. Завідуючими цього закладу в подальшому були Е.І. Трахтенберг (до 1952 року), О.П. Коваль (до 1962), далі В.М. Манченко. Лікарі–гомеопати в перший післяреволюційний час перейшли на майже конспіративний прийом на дому. Практикуючими лікарями–гомеопатами в Харкові були:  Прусенко Ганна Платонівна, Бреславський Йосип Пилипович (згодом емігрував в Ізраїль), Попов Сергій Павлович, Попов Володимир Іванович, Павленко Ю.М., Добровольський Сергій Опанасович (народився 1893 року, ступінь лікаря отримав в 1919) (А.В. Патудин, В.С. Міщенко: Літопис Російської гомеопатії (1824-1995). 2015, Москва, Російське гомеопатичне товариство). Безумовним лідером тих часів була Прусенко Ганна Платонівна, засновник та голова Харківського гомеопатичного товариства, канд. мед. наук (1883-1959). Вона отримала медичну освіту у Харькові, гомеопатії навчалася у Швейцарській Женеві. За переказами передала власну колекцію порцелянових статуеток одному з Харківських музеїв.

О.С. Берестова 1981 рік

О.С. Берестова 1981 рік

Лише в 1953 році Харківським міським відділом охорони був дозволений прийом лікарів–гомеопатів при поліклініці, а в 1954 році відповідно до наказів МОЗ СРСР № 434, № 547 «Щодо випробування та ефективності гомеопатичного методу лікування» лікарі–гомеопати були переведені в госпрозрахункову поліклініку медичного товариства. У 1957 році було створено Харківське товариство лікарів–гомеопатів у кількості 20 осіб, яке у 1968 році визнало себе філією  Московського гомеопатичного товариства. Позаяк через рік по цьому товариство було позбавлено легального статусу, який було відновлено тільки у 1986 році. За наказом МОЗ УРСР №289 від 18.06.1966 р. “Для гомеопатичної допомоги населенню” (який підтверджується наказом Міським відділом охорони здоров’я Харкова №286 від 18.06.1966 року) був відкритий гомеопатичний кабінет при 27-й клінічній лікарні.  В ньому існували 2 лікарських ставки, які ділили між собою лікарі-гомеопати О.С. Берестова, А.В. Конопляна та Ф.Я. Буйко. Гомеопатичний кабінет виконував план відповідно до затвердженого обласним керівництвом кошторису, контроль за його роботою був покладений на адміністрацію 27-ої лікарні. У 1967 р. кабінет був переведений в приміщення на вулиці Красіна 1, під контролем тієї ж лікарні. У 1971 році за рішенням МОЗ СРСР гомеопатичний кабінет був переведений на спеціальні кошти із збереженням попереднього штату.

Безперечним лідером тих років серед міських гомеопатів, та найбільш популярним лікарем була Олена Сергіївна Берестова (1918-1993), яка отримала диплом лікаря у 1941 році та по 3 роки почала займатись гомеопатією. Вона очолила Харківське гомеопатичне товариство після смерті лікаря Прусенко 1959 року. Також відомим гомеопатом була Пенькова Ганна Іванівна, яка навчалася гомеопатії разом з Берестовою  у доктора Прусенко, та почала працювати з 1960 року. Після виходу наказу МОЗ УРСР №165 (1989), в Харкові при поліклініці Харківського Наукового Медичного Товариства були організовані перші курси інформації і стажування з гомеопатії для лікарів. Запозичення: А.І. Пенькова, О.І. Легач, А.В. Лотін: Гомеопатія в Харкові. 2004, “Факт”, с.36-46. http://www.homeopat.kharkov.ua/articles/22/240.html. 

Гомеопатія в Одесі відразу після революції майже зникла. Принаймні не маємо історичних свідоцтв, які б стверджували протилежне. Відомо, що в цей період в Одесі практикували на дому Карл Карлович Боянус (старший) і Фрідріх Христіянович Юргенсон. В 1930 році номінально була відкрита одеська філія Всеросійського товариства лікарів гомеопатів. Але крім прізвища голови (Петлин Олександр Олексійович) про діяльність товариства та його членів нічого не відомо. У 1933 році крім Петлина в Одесі працює гомеопат Березовська Катерина Павлівна. Пацієнти приймалися на дому і частково в державній лікарні (А.В. Патудин, В.С. Міщенко: Літопис Російської гомеопатії (1824-1995). 2015 року, Москва, Російське гомеопатичне товариство).

У довоєнній Одесі заслуговує уваги особистість лікаря ветеринарної медицини та співпрацівника Одеського Сільськогосподарського Інституту Олександра Адольфовича Граффа. Його адреса в Одесі відома з листування: вул. 10-років РККА (рабоче-крестьянской красной армии) 17-10. Ймовірно він зайнявся гомеопатією у 1930-ті роки. Графф був лідером неформальної групки осіб, зацікавлених гомеопатією, планував влаштувати гомеопатичний прийом в поліклініці та навіть гомеопатичне відділення у шпиталі. 1937 року він організував наукову лабораторію по перевірці гомеопатичної методи у ветеринарії. Ось уривки з його листа до Д.В. Попова: «…Навколо мене вже актив до 12 осіб, з ветлікарів, тваринників, хіміків, медлікарів тощо. На разі я займаюсь експериментальною роботою у 3-х свинорадгоспах Одеської області, дослідами охоплено 719 голів свиней, розподілених на дві групи – без лікування та з гомеопатією. Для досвіду обрані такі хвороби: бронхопневмонія, білий пронос, чума свиней. У контролі відхід 62-78%, в експерименті 12%. …Є офіційні документі: акти, історії хвороби, протоколи розтинів, гістологічні препарати. При чумі свиней в контролі – загибель 79%, в дослідній групі 18,5%. …Звіт було заслухано на сесії Одеського відділення Всесоюзного товариства сільського господарства…Рішення та матеріали експериментів надсилаються у Київ та Москву…Прошу лікаря Разумова ознайомити з моєю працею». Доповідь Граффа мала відбутися в Наркоматі сільського господарства 22 червня 1941 року…  (Відомості з архіву Д.В. Попова, лист від 18.03.1941). 

Дача (часть дома) Д.В. Попова в Одессе, ул. Львовская

Дача (частина будинку) Д.В. Попова в Одесі, вул. Львівська

У повоєнний період (до 1970 року) в Одесі працювали лікарі–гомеопати Йосип Львович Щепотьєв (приватна практика в Червоному провулку), Майя Миколаївна Райво (прийом на дому), Семен Патліс (до 1975 року працював у госпрозрахунковій поліклініці, втім емігрував до США). Кожного літа, до 1980 року на свою дачу в Одесі приїжджали Дем’ян Володимирович Попов і його дочка, Тетяна Дем’янівна Попова, які охоче консультували одеситів.

Звертаючись до Дніпропетровської гомеопатії, не можна обійти увагою особистість лікаря Разумкова Вадима Павловича. Він народився в 1896р в дворянській родині, закінчив медичний факультет Казанського університету, вступив на військову службу в царську армію в якості військового лікаря. Опинившись у полоні, він перейшов на бік червоних, лікував людей в госпіталях, вважаючи, що клятва Гіпократа не має політичного забарвлення. У 28 років він дослужився до звання полковника військово–медичної служби. Після відставки практикував в Москві. Яскрава і харизматична особистість, Вадим Павлович був вхожий до театральної богеми Москви, близько знайомий з А. Вертинським, в його домі часто співав Іван Козловський, особлива дружба пов’язувала його з акторами МХАТ. У середині 30–х років, побоюючись репресій, Разумков переїхав у Дніпропетровськ. Привіз з собою величезну бібліотеку. У той час мало хто розумів, що таке гомеопатія – до лікаря ходили як до травника чи знахаря, він приймав Кайдаках (в бутність Разумкова передмістя, на разі – один з районів міста). За день було 25-30 пацієнтів, що зафіксовано у реєстраційних книгах. Особлива увага приділялася зовнішньому огляду і психологічним характеристикам пацієнта – це було основою його діагностики. За радянських часів Разумков був приватним лікарем, незважаючи на його лояльне ставлення до офіційної медицини колеги по лікарському цеху не залишали його в спокої. На початку 60–х років минулого століття справа зайшла занадто далеко – і тоді на його захист виступили друзі і вдячні пацієнти: Лев Дуров і група відомих акторів МХАТу написали лист в ЦК КПУ з проханням захистити лікаря. З місцевого керівництва на його захист став перший секретар Міськвиконкому Гавриленко. Разумкову вдалося зберегти духовні орієнтири, аристократизм, високий професіоналізм. Але часом він дозволяв собі ексцентричні вчинки. За спогадами сучасників, «з вогняними очима та пишною бородою, схожий на Лева Толстого» Вадим Павлович силою своєї особистості приводив у трепет пацієнтів і всіх, хто стикався з ним – доктор користувався популярністю не тільки у Дніпропетровську, але й далеко за його межами (використані відомості з статті Л.М. Парахніч: Легенда Дніпропетровської гомеопатії”. Збірник доповідей V з’їзду гомеопатів України, Київ, 2010, с.106-108).

Хворі, які звідусіль потрапляли на гомеопатичну консультацію до Києва у 1960-1970-ті роки, часто згадували місцевих лікарів-гомеопатів. З таких прізвищ у спогадах Т.Д. Попової лишилося два – Деркач (Кривий Ріг) та Галич (Запоріжжя).

ВИСНОВОК: Всупереч расхожій думці, більшовики напряму не заборонили гомеопатію, хоча значно ускладнили існування гомеопатичних аптек та усіляко обмежували роботу лікарів-гомеопатів. Короткий НЕП створив певні ілюзії щодо притаманній гомеопатії приватної практики. Навіть жах голодомору та сталінські репресії не знизили загальне число лікарів-гомеопатів, які «нізвідки» утворилися у довоєнні часи. Чого на 50 з гаком років лишилася українська гомеопатія – це публічності, науки та контаків із світовою гомеопатичною спільнотою (з поодинокими винятками). «Центр гомеопатичного життя» поступово змістився з Одеси та Харкова до Києва. Найпотужніших ідеологічних ударів українська гомеопатія зазнала у роки «стагнації радянської системи» – це заборона на навчання, публікації, створення наукових товариств, обмеження діяльності гомеопатичних аптек. Тим не менш, саме в цей період феномен Д.В. Попова створив передумови для оригінального теоретичного напрямку – Київської гомеопатичної школи.

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.

Оставить комментарий