А.Попов: Історія гомеопатії в Україні частина 1 (дореволюційний час)

Гомеопатія в Україні дореволюційного часу

Наприкінці XIX – початку XX сторіччя в Україні вже існували гомеопатичні товариства – в Києві, Одесі, Харкові, Полтаві, Чернігові, Ялті та Феодосії. Видавався гомеопатичний часопис «Вісник гомеопатичної медицини» (1900–1913). Були відкриті гомеопатичні аптеки, спершу в Києві, згодом в Одесі та Харкові. Працювали гомеопатичні амбулаторії, відбувалися спроби організації гомеопатичних шпиталів. Звернемося в першу чергу до особистостей (бо саме вони творять історію). Знаковими постатями в українській гомеопатії дореволюційного періоду були І.М. Луценко та Є.Я. Дюков.

І.М. Луценко

І.М. Луценко

Іван Митрофанович Луценко (1863-1919), лікар, громадський, політичний та військовий діяч. Народився в селі Кейбалівка Пирятинського повіту Полтавської губернії у дворянській родині. Луценко закінчив школу у місті Лубнах та вступив до фізико-математичного факультету (природниче відділення) Імператорського Петербурзького університету, після закінчення якого відразу розпочав навчання в Імператорській Петербурзькій військово-медичній академії. Отримавши 1891 року диплом з відзнакою, Іван Митрофанович був призначений молодшим лікарем у 55-й піхотний Подільський полк у Бендерах. У 1983 році він захистив докторську тезу щодо вивчення курячої сліпоти (hemeralopia). Вийшовши у відставку в чині надвірного радника, Луценко оселяється в Одесі та починає приватну гомеопатичну практику. 1984 року він обирається Головою Одеського товариства послідовників гомеопатії. 1895-99 рр. Іван Митрофанович активно співпрацює з петербурзьким часописом «Врач-гомеопать», перекладає відомий труд Е. Фарінгтона з гомеопатичної фармакодинаміки. Після внутрішнього конфлікту та розколу одеського товариства послідовників гомеопатії, з утворенням окремого Одеського ганеманівського товариства (1898) Луценко обирається його секретарем та скарбничим, а також очільником амбулаторії при гомеопатичній аптеці (вул. Херсонська, 52). За перший рік функціонування амбулаторії її відвідало 884 пацієнтів, а бюджет склав 3996 руб. 51 коп. (консультація лікаря Луценко коштувала 30 коп., чимало хворих консультувалися безкоштовно). У 1903-1904 рр. видання українського часопису «Вісник гомеопатичної медицини» перейшло до рук Луценка, який став його упорядником (до 1903 та в 1909-1913 рр. упорядником був Є.Я. Дюков, 1905-1908 році часопис не друкувався з фінансових негараздів). Іван Митрофанович автор численних статей та окремих друкованих брошур з різноманітних питань гомеопатичної практики та фармації. Він приймав активну участь в роботі І Всеросійського з’їзду послідовників гомеопатів (1913), обирався його секретарем та зробив кілька доповідей: «Що нам треба? До майбутнього з’їзду послідовників гомеопатів», «Високі розведення гомеопатичних ліків на тлі сучасних наукових даних», «Питання лікування раку», «Щодо організації курсів з гомеопатії для лікарів та фельдшерів».

Часопис

Часопис “Вісник гомеопатичної медицини”

Луценко був палким прихильником гомеопатії, заживши серед одеситів чималої популярності. В той же час він був організатором та активним учасником одеського культурологічного товариства «Просвіта», яке просувало ідеї українства: самосвідомості, мови та державності. Луценко обирався депутатом до міської Ради народних депутатів від Української демократичної партії (1905), був співзасновником «Одеської літературної спілки». Він знався з відомими українськими митцями – Михайлом Коцюбинським, Іваном Франко, Іваном Нечуєм-Левицьким, Миколою Вороним, Іваном Липою. У 1917 році Луценко було обрано заступником голови Української партії соціалістів-самостійників (Української народної партії). Невдовзі він входить до складу Центральної Ради, стає членом Українського Генерального Військового Комітету, від якого створює в Одесі Український Військовий Кош. Обирається генеральним хорунжим Вільного Козацтва (1917). Під час антигетьманського повстання Луценко був головою цивільного управління Таврійської області, за часів директорії – став командиром військового загону. Загинув у бою проти більшовицької армії поблизу станції Антонині на Хмельниччині влітку 1919 року. Використані публікації: К.К. Васильєв: Іван Мітрофанович Луценко. Український гомеопатичний щорічник, Том VI, Одеса 2003, с.42-45. Г.Д. Зленко, О.П. Мощич: Видатні особистості історії (Іван Мітрофанович Луценко – доктор медицини, гомеопат, державний діяч). Український гомеопатичний щорічник, Том VI, Одеса 2003, с.45-48.

Є.Я. Дюков - світлина, яка знайдена істориком гомеопатії Коток

Є.Я. Дюков світлину знайшов відомий історик російської гомеопатії А. Коток

Євграф Якович Дюков (1863 – 29.01.1943), отримав ступінь доктора медицини в 1886 році. В 1887-1890 рр. працював позаштатним ординатором офтальмологічної клініки Імператорського Харківського університету. В 1894 році Дюков був запрошений Харківським товариством послідовників гомеопатії на посаду постійного лікаря. Через рік, відколи коштом Товариства послідовників гомеопатії, міського управління та міської Думи була відкрита гомеопатична лікарня, він був призначений завідувачем амбулаторією при лікарні. Водночас Євграф Якович мав приватну практику (до 1903 року) у Харкові за адресою: вулиця Катеринославська, 36. Крім лікарської практики Дюков активно займався пропагандою гомеопатичного методу лікування. У 1900-1902 рр. він редагував і видавав у ХарковіВісник гомеопатичної медицини“, писав брошури та статті, зокрема він є перекладачем відомого підручника з гомеопатії Ежена Богарне Неша. У 1903-1904 році був лікарем вільної практики в місті Хорол Полтавської губернії, а в 1905-1909 роках Дюков повертається до Харкова як лікаргомеопат (практикував за адресою: вул. Миколаївська, 20). У 1910-1914рр. Євграф Якович знову переїжджає у Хорол, де працює лікарем у Хорольскому училищі. У 1909-1911 в Хоролі та Сумах він продовжив друкувати часопис “Вісник гомеопатичної медицини“. Під час I Всеросійського з’їзду послідовників гомеопатії в СанктПетербурзі (1913) Євграф Якович був обраний його секретарем. 1914 року Дюков остаточно переїхав до Харкова і працював тут до кінця життя, будучи самим відомим і авторитетним гомеопатом. Відомо, що в 1927 року він працював за адресою: вул. Вознесенська, 9 (нині Фейербаха); в 1933 р.по вул. Мостієвській 42 (нині Жовтневої революції). Використані відомості з статті Ю.В. Зеленін: “Перші кроки гомеопатії на теренах теперішньої України. Метод та долі”. Збірник доповідей VІ з’їзду гомеопатів України, Київ, 2012, с.163-172.

Гомеопатична аптека в Одесі у будинку Переца (фасад)

Гомеопатична аптека в Одесі у будинку Переца (фасад), на розі Дерибасівської та Пушкинської

ГОМЕОПАТІЯ В ОДЕСІ

В Одесі першим з відомих гомеопатів був Микола Павлович Раєвський (1820-1889). Учасник кримської компанії, знайомець Лермонтова, поручик у відставці, він отримав ступінь доктора медицини та розпочав гомеопатичну практику ймовірно у 70-80-х роках XIX сторіччя. Йому належить брошура «Самопоміч в лікуванні дифтериту без лікарів та дорогих аптек засобами гомеопатії». Невдовзі в Одесі з’являються ще два гомеопати: Янкель Соломонович Малинський та Микола Васильович Скарятин, про яких мало що відомо. Наприкінці життя Скарятин працював у своєму маєтку неподалік Катеринославу. В той же час в Одесі часто перебуває лікар-гомеопат, випускник Імператорського Дерптського університету Іван Федорович Штерн (Johann Salomo Moses Stern, 1811-1888), але у якості особистого лікаря князя Воронцова та його родини. Немає свідоцтв, що він мав у місті сталу практику. Тому ми не можемо вважати його «повноцінним» одеським гомеопатом. З середини 1990 років, в Одесі працював петербурзький гомеопат Осип Павлович Ленський (1824-1903), який переїхав на південь за станом здоров’я.

Інтер'єр гомеопатичної аптеки

Інтер’єр гомеопатичної аптеки

Року 1887 в Одесі була започаткована гомеопатична аптека під орудою провізора Юрія Олександровича Льові (на розі вулиць Пушкінської та Дерибасівської). У 1891 році офіційно зареєстроване Одеське товариство послідовників гомеопатії, більшість в якому, подібно до інших товариств складали не лікарі (з 25 засновників – один провізор та 3 лікаря. До того, лікарі Боянус-старший та Бразоль ніколи не мешкали в Одесі). Трохи пізніше до товариства приєдналися фахові гомеопати І.М. Луценко та Михайло Олексійович Ржаніцин (останній також працював свого часу у Києві). 1897 року при аптеці відкрилася гомеопатична амбулаторія, в якій постійно чергували два лікаря: Фрідріх Християнович Юргенсон та Артур Олександрович Штегеман. Після конфлікту та розколу в Одеському товаристві, від нього вирізнилося нове об’єднання: Одеське ганеманівське товариство (1989), яке через рік від заснування, в свою чергу відкрило аптеку з амбулаторією (вулиця Херсонська, 52, завідувач-провізор Д.А. Лейбензон). В ній працювали Д.В. Окинчиць, І.М. Луценко, М.В. Скарятин. Влаштування аптеки обійшлося у 7447 руб, майно амбулаторії коштувало 405 руб, на заробітну плату лікарів передбачено 1200 руб. Зі звіту правління Одеського ганеманівського товариства від 1898 року відомо, що кількість його членів 149, з них «медичне відділення» (тобто лікарі та провізори) – 15 осіб. У 1900 році при амбулаторії був відкритий хіміко-бактеріологічний кабінет, впроваджені публічні курси з питань гомеопатичної медицини. У 1900 році планувалося прочитати 50 докладів протягом 1½ року. Використані публікації: Весникь Гомеопатической Медицини, №3, Марть 1900 року, с.92. К.К. Васильєв: Історія гомеопатії в Одесі до 1917 року, Український гомеопатичний щорічник, Том IV, Одеса 2001, с.44-47. На початок 1904 року майно Товариство оцінюється у 10.000 руб., членів 161 особа, з них лікарів – 11. Весникь Гомеопатической Медицини, №2, 1904 року, с.91.

ГОМЕОПАТІЯ У ХАРКОВІ

У Харкові першими гомеопатами були Ланцкий та Іноземцєв, відомості щодо цих персон відносяться до 1862 року. Товариство послідовників гомеопатії, яке очолив Олексій Телятников (1830-1906) було утворено на кшталт інших у 1891 році. Вже по двох років від цього товариство нараховувало 126 учасників. Існує історічне дослідження данної теми, виданої в окремій книзі «Гомеопатія в Харкові» (А.І. Пенькова, Е.І. Легач, А.В. Лотін, Харків, «Факт», 2004, 168с). На жаль ця монографія у розділі щодо дореволюційних подій містить багато неточних даних, неузгоджених, та ймовірно помилкових фактів. Згідно цих авторів перша аптека відкрилася по вулиці Екатриносавській 36, у 1894-95 рр., хто був її завідуючим лишається невідомим (с.31-32). Далі за текстом цієї книги: «В 1894 році була заснована перша міська гомеопатична аптека на Миколаївській площі 25, провізором Струбчевським». В іншому місті «Гомеопатія у Харкові» стверджує, що «…1894 року відбулася фундація першої гомеопатичної аптеки (вулиця Рибна) під орудою провізора Станіслава Францевича Струбачевського». Отже де, ким і коли була відкрита перша аптека у Харкові?

Читаємо у звіті Харківського товариства послідовників гомеопатії за 1894 рік (часопис «Лікар-гомеопать» 1895 рік, с.187): «…На третій рік існування Товариства послідовників гомеопатії відкрита в Харькові гомеопатична аптека провізором Носальским» (ймовірно Рибна, 32). Згідно відомості розміщеній  газеті «Южний край» 17.01.1895 вікрита саме гомеопатична аптека Ф.П. Носальского (він був завідуючим до 1901 року). У той же газеті можна знайти опис урочистого освячення цієї аптеки. Нарешті у часописі «Лікар-гомеопать» від 1989 року можна знайти наступну інформацію: «У 1989 році відкрита друга гомеопатична аптека Харківського товариства послідовників гомеопатії, де вже існує аптека Ф.Носальского. Безперечно, збільшення числа гомеопатичних аптек у провінційних містах, де вони вже існують є спірним питанням. Оборудки гомеопатичних аптек і без того не блискучі». Можно припустити, що мова йде якраз про аптеку Струбчевського, яка відкрилася у конкуренції до вже існуючої аптеки. Більше того, Носальский у статті «Відкритий лист аптекаря Носальского» (1989 рік, м.Харьків) називає себе аптекарем-піонером, та протестує проти відкриття конкуруючих аптек у невеликих містах, а також заперечує проти здешевлення гомеопатичних ліків, або їх безкоштовної роздачі». У книзі «Гомеопатія в Харкові» все навпаки: «Року 1895 у Харкові  з’явилася ще одна аптека – якою завідували Флемінг, згодом Фіделіс Петрович Носальский, втім Леопольд Казимирович Юхнович». Таким чином, можна зробити припущення, що перша гомеопатична аптека у Харкові відкрита 1894 року (за старим стилем) на вулиці Рибній 32, провізором Фіделісом Петровичем Носальским. Далі керуючими першою гомеопатичною аптекою були: Леопольд Казимирович Юхнович (1902), у 1903 році Ніколаєв. В 1907 році часопис «Лікар-гомеопат» 1907 с.41 містить оголошення: провізор-гомеопат пропонує послуги для сумісного відкриття гомеопатичної аптеки в будь-якому губернському місті європейської або азіатської Росії. Адреса: Харьків, Рибна 19. З чого можно зробити висновок, що аптека ймовірна закрилась. Аптека Струбчевського продовжила працювати, принаймні до 1916 року.

Згідно до тексту книги «Гомеопатія в Харкові», с.32: «При аптеці знаходилась амбулаторія. Цього ж року (1894-1895) за підтримкою Харківської міської управи та Міської Думи була створена гомеопатична лікарня, задля участі в функціонуванні якої був запрошений Є.Я. Дюков. При лікарні ж утворилася своя гомеопатична амбулаторія та аптека». Вертаємося до згаданого вище звіту Харьковського товариства послідовників гомеопатії (за 1894): «…Домовились с Дюковим, відносно його переїзду до Харкова з субсидією від товариства. Товариство переймається влаштуванням амбулаторії, лікар Дюков прийняв на себе обов’язок безкоштовного прийому хворих членів товариства у себе на дому, далі у амбулаторії, якщо остання буде збудована (!). За единою адресою – Екатеринославська 36 знаходится правління Товариства, склад книг, та мешкає Дюков. Скоріше за все це було приватне помешкання. Таким чином, достеменних фактів влаштування амбулаторії, тим паче шпиталю не існує. У звіті Дюкова про діяльність амбулаторії 1895-97 року вказано, що він прийняв 5586 хворих, але немає жодної згадки про інших лікарів.

Наведемо відомі статистичні дані від 1899 року: кількість учасників Харківського товариства – 60 осіб. Хворих у амбулаторію звернулося 953 (2½ тисячі відвідань). Аптекою Товариства зароблено 2759 руб. Цікаво дізнатися про фінансові джерела, за рахунок яких утримувалось Товариство. Окрім прибутку від аптеки, членських внесків, у звітному році отримано від земельного та торгового банків 105 руб. Харківська міська Дума надала товариству з міського бюджету 300 руб., за що отримала сувору критику від відомої медичної газети «Врачь» (1900, с.94). Використані відомості з статті Ю.В. Зеленін: Перші кроки гомеопатії на теренах теперішньої України. Метод та долі. Збірник доповідей VІ з’їзду гомеопатів України, Київ, 2012, с.163-172. Весникь Гомеопатической Медицини, №3, Марть 1900 року, с.92. Натомість в часописі “Врачъ-гомеопатъ” 1910 року №9-10, с.252 можна прочитати наступне оголошення: “Требуется врачъ-гомеопатъ в г. Харьковъ где за смертью д-ра Высокова гомепатов-врачей нетъ”. Доктор медицини Федір Іванович Високов, дійсний статський радник (1837-1910), військовий лікар, втім відомий гомеопат, працював у Петербурзі, Самарі, Саратові, останніх три роки життя – у Харкові.

ГОМЕОПАТІЯ В КИЄВІ

Про київських гомеопатів на жаль, відомо небагато. Товариство послідовників гомеопатії було створено у Києві у грудні 1889 року на чолі з генерал-майором (тоді ще полковником) Миколою Федоровичем Федоровським (1837-1918), який не маючи медичної освіти захищав та пропагував гомеопатичну методику. Cекретарем Товариства було обрано лікаря Василя Семеновича Гохенберга, скарбникомпротоієрея Павла Антоновича Троцького. Правління Товариства розміщувалося у Києві, по вулиці Прорізній, 20.

М.Ф.Федоровський

М.Ф.Федоровський

Федоровський навчався в Полтавському кадетському корпусі, приймав участь у бойових діях. За переказами він мав хронічну хворобу, що не подавалася ні на яке лікування, поки відомий київський гомеопат Євреїнов не нараяв йому звернутися до гомеопатії. Він одразу видужав і з того часу став гарячим сторонником гомеопатії. До свого суспільного гасла: “треба народ учити”, він додав згодом “й лікувати”. Микола Федорович береться до писання й видавництва популярних брошур з гомеопатії й закликає всіх до цієї роботи. Федоровського можна вважати українським суспільним діячем: 1867 році він започаткував в Єлисаветі першу професійну школу, намагаючись розбудити в дітях національну самосвідомість та любов до України, за що зазнав утиску з боку Імперської влади. Він був співорганізатором театральної групи в Єлисветграді разом з українськими театральним діячами: Петром Ніщинським, Тобілевичами, Марком Кропивницьким. Деякий час Микола Федорович мешкав у Києві. Згодом у Петербурзі він заснував «Благодійне товариство видання українських книжок», збирав українські народні пісні. Найбільш відомим досягненням Федоровського є створення “Товариства самопомочі у хворобах”, яке окрім столиці мало розгалуження по всій Російській Імперії, включаючи Україну. Товариство займалося благодійною діяльністю, в першу чергу підтримуючи та пропагуючи гомеопатію. Використані матеріали: Наталя Бракер: Микола Федорович Федоровський, перший український діяч м. Єлисавету. За сто літ. Матеріяли з громадського і літературного життя України XIX і початків XX століття / Під ред. М. Грушевського. – К.: Держвидав України, 1928. – Кн. 3. – с.46-49.

Довідник з ветеринарної гомеопатії

Довідник з ветеринарної гомеопатії А.П. Зеленкова

У 1893 році київське товариство послідовників гомеопатії нараховувало 58 осіб, серед яких були лікарі-гомеопати: Михайло Олексійович Ржаніцин, І.А. Надеждін (1895 році – скарбничий Товариства послідовників гомеопатії), Йосип Устинович Березницький (лікар, статський радник), В.Н. Муравов. Щодо останнього – Врачъ-гомеопатъ 1895, №2, с.71-73 друкує його випадок гомеопатичного лікування малярії, з тексту зрозуміло, що події відбуваються на березі Дніпра. У часописі Врачь-гомеопать від 1893 №5 С.210 також розміщена стаття Муравова  під назвою “Exostosis”. На кшталт інших, київське товариство шукало протегування у високопосадовців та місцевої аристократії. Так у 1895 році почесним членом товариства гомеопатів стає керманич губернського дворянства князь М.В. Репнін. В часописі Врачь-гомеопать від 1898 №5 С.196  знаходимо вітання Київського товариства послідовників гомеопатії тільки-но створеному Одеському ганеманівському товариству за підписом Голови – лікаря Надеждина та секретаря Ліпковського. Тим не менш, фахових лікарів-гомеопатів не вистачало. З некрологу (Врачь-гомеопать  1902)

Весникь Гомеопатической Медицини, №3, Октябрь 1904 року, с.299 з іронією цитує київську пресу, яка сповіщає про повернення у Київ після невеликої перерви лікаря-гомеопата А.П. Зеленкова, додаючи: “таким чином на дві аптеки буде хоча б один гомеопат”. Зеленков є автором перекладу підручника з ветеринарної гомеопатії В.Швабе, виявивши окрім гомеопатичних знань чималий досвід у хворобах коней та домашньої худоби.

Окрема історія пов’язана з гомеопатичної фармацією. Перша невдала спроба відкрити гомеопатичну аптеку в Києві мала місце ще 1835 року, коли планувалося облаштувати для цього існуючу на печерську аптеку Ейсмана. По тривалому періоду, вже 1886 року, в Київське губернське правління потрапило звернення пана Лепковського, який два роки як отримавши звання провізора, щойно прибув з Плоцької губернії Царства Польського, задля реалізації амбітних планів. Отримавши дозвіл він великими зусиллями, із затримкою майже на 10 місяців одержав дозвіл на відпуск ліків 6 вересня 1888 року у приміщенні за адресою: вулиця Прорізна 13. 1890 року для підвищення власного статусу на аптечній вивісці з’явився напис «центральна», який невдовзі змусили зняти, як протизаконний. Надалі аптека з невідомих нам причин мандрує по Прорізній: спочатку (1891) в будинок №15 , ще через рік в будинок №16. Відомо, що у 1912 році аптека працювала на тій самій вулиці, але вже у будинку №18. Друга гомеопатична аптека у Києві розташовувалась по вулиці Короленка, 51 (Володимирська). Нею керували спочатку Дмитро Гордон, з 1908 року лікар-гомеопат Йосип Березницький. Запозичанні дані: Віталій Ковалинський: Київські мініатюри. Книга шоста, Київ, 2007, «Купола», с.526-530. Між тим відома брошура “Що таке гомеопатія?” (видання 1901 року) в бібліотеці Попових має підпис “К.В. Остроградський” та печатку “Гомеопатична аптека провізора Д.Д. Гордона, Київ, вулиця Фундуклеєвська №17”.

ГОМЕОПАТІЯ В ЖИТОМИРІ пов’язана з ім’ям лікаря Чермінського. Роки його життя в гомеопатичних джерелах скоріше за все помилкові. У статті О.С. Кузьмін: Католицький некрополь м. Житомира (м. Житомир УДК 94:908(477.42-475)+726) вдалося розшукати справжні дати (1788-1873), місце його роботи – лікар Волинської палати державного майна, а також повне і’мя: Чермінський Валентій Яцентійович – доктор медицини, перший у Житомирі лікар-гомеопат. Чермінський служив лікарем у кавалерії. Після відставки практикував гомеопатію в Житомирі, користуючись неабиякою популярністю. Вдало лікував гомеопатією холеру. 1831 року подав проект втілення гомеопатії у військову медицину військовому міністру Чернишову (чим викликав обурення і невдоволення Медичної Ради). Зокрема він пропонував під власною орудою облаштувати гомеопатичний шпиталь на 80-100 місць. У 1903 році в Житомирі працював лікар-гомеопат Воюцький Олександр Семенович. Він отримав ступінь доктора медицини, мав титул колежського радника. Відомо, що у 1892-1895 роках Воюцький був лікарем в містечку Ахтирка Харківської губернії, зокрема використовував гомеопатію. Газета «Волинь», яка друкувалася в Житомирі №94 від 25 квітня 1896 року містить оголошення: лікар-гомеопат Аратовський: прийом хворих з 9-12 дня та 5-7 вечора, вулиця Київська, будинок Ната, у флігелі друге крило зліва. Згідно «Російському медичному списку» (1909 року) в Житомирі існує гомеопатична аптека провізора М.Хржонтовського.

ГОМЕОПАТІЯ У ПОЛТАВІ: Полтавське товариство послідовників гомеопатії засноване 1893 року, його головою спочатку був обраний Г.В. Рек, начальник жандармського управління, згодом губернський очільник дворянства – С.Е. Бразоль. Товариство нараховувало 89 осіб, переважно без медичної освіти. Короткий термін у роботі товариства приймав Є.Я. Дюков. 1904 року Полтавське товариство послідовників гомеопатії перейшло в С-Петербурзьке благодійне христолюбиве товариство самопомочі у хворобах (Весникь Гомеопатической Медицины, №12, с.408).

ГОМЕОПАТІЯ У ЧЕРНІГОВІ: Товариство послідовників гомеопатії утворилося поміж 1981-1983 роками. Його головою були директор народних училищ, дійсний статський радник Петро Васильоич Єстафієв, в члени правління входив міський голова Олександр Олександрович Ханенко. За браком коштів, попри звернення до меценатів, не пощастило влаштувати гомеопатичну аптеку, так само, як і запросити до Чернігова лікаря-гомеопата. Петербурзьке товариство подарувало колегам деякі книжки та брошури, а зібраних коштів вистачило на придбання гомеопатичної аптечки у тинктурах за ціною 82 руб. 77 коп. (Врачъ-гомеопатъ 1895, №9,с.466-471).

ЛУЦЬК: з некрологу в журналі «Лікар-гомеопать» №3, 1895 року с.149 дізнаємося, що в Луцьку працював доктор-гомеопат Микола Олександрович Ашурков. З 1880 року він займав посаду головного лікаря Луцького військового шпиталю, де з успіхом використовув гомеопатичний метод лікування.

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКЕ товариство організував І. Четвериков, основну ролю в його функіонуванні виконував лікар-гомеопат С.І. Євтушевський (1859-1914), який схилився до гомеопатії внаслідок власного вдалого лікування у відомого російського гомеопата Соловьова.

ЯЛТІНСЬКЕ товариство виникло у 1899 році у складі 52 осіб. “Нестача лікарів-гомеопатів відчувається сильніше з кожним днем. В Ялті, наприклад, місцевим Товариством влаштована навіть аптека, отже лікар не зазнав би складнощів з своєчасним отриманням хворими ліків…” (Весникь Гомеопатической Медицини, №4, Апрель 1902, с.122). Судячи з усього Ялта так і не дочекалася свого гомеопата.

Приблизно в той же час засноване ФЕОДОСІЙСЬКЕ товариство (55 учасників).

КАТЕРИНОСЛАВ: Газета Південна Зоря повідомляє про помилковий донос на лікаря Скарятина М.В. (нібито він позбавлений права практики). З одним упущенням додаєЛікаргомеопать19109-10: “Донос написав алопат, а Скарятин був гомеопатом, до маєтку якого хворі селяни стікалися сотнями…”. Відомо, що Микола Васильович Скарятин працював також в Одесі.

Гомеопатичні амбулаторії створювалися також у невеликих поселеннях зусиллями заможних послідовників гомеопатії. Відомо про існування подібних закладів в селі Круподержиці Бердичівського повіту та в селі Олексіївка Сумського повіту Харківської губернії.

ВИСНОВКИ: Ніяк не принижуючи ролю аматорів та численних послідовників гомеопатії, спонсорів та меценатів можна сказати, що гомеопатія в Україні дореволюційних часів не мала справжнього професійного розвитку. Кількість лікарів-гомеопатів обмежувалась 10-15 відомими особами, деякі з яких часто змінювали місце роботи у пошуках кращих умов. Не ліпше була справа з наукою – зусиллями Луценка та Дюкова єдиний український часопис протримався загалом 9 років. Публікації в ньому не завше відповідали прийнятим науковим критеріям, чимало статей було присвячено риториці або критиці алопатії. Окремі сміливі прожекти щодо підтвердження ефективності гомеопатичної терапії (наприклад Чермінського) не відбулися через брак коштів або були заблоковані тогочасним медичним керівництвом. Зважимо й на те, що за часів Російської Імперії Україна у багатьох відношеннях була перетворена на провінцію, зокрема і «гомеопатичну».

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.

Оставить комментарий